Полтавсько-корейська осiнь

Зі сходу був цей вітер. І тому
 Було щось його діях азіатське:
 Вклонившись чемно білому стегну,
 У пані яблуні усе вбрання стягнув,
 Усе від капелюха до взувачки.

 Бринить в душі, в кружінні: і коли
 Всіх оголивши, скаже злості «Досить!»,
 В тонкій білизні з чорної кори
 Дерева прийдуть проводжати осінь.

 Тож роздягав, гасав в них, ще й - не сам:
 Хіба один в садках отак навертить?
 І клен протест в ЮНЕСКО написав
 І відравля в багряному конверті:

 «Цей вітруган сьогодні, мов здурів:
 Хапає, смика збоку, ззаду,знизу,
 Перетворивши затишок дворів
 У звалища сміття і бари для стриптизу!

 А ще й не сам примчав сюди, не сам
 Й гасає тут далекосхідний витязь»
 Під сливою виблискує « Ніссан»
 Так, що аж сонцю боляче дивитись.

 Сховалось від кружінь і ворожінь
 За хмарами, як за мішками з рисом.
 А вітер-рись своїм так, як чужим,
 Листочкам посміхався жовтолицим.

 І в них гасав, жбурляв їх ще й - не сам.
 Дерева майже голі і – в зажурі.
 Мені, садам і сірим небесам
 Прибульці ті з монголій із манжурій

 Зірвали смуток золотий з очей
 І мріями про зиму завертіли.
 Так, він не сам: сьогодні він – сенсей,
 Тренує м`язи юній
 Заметілі!

 10.2010