Зелена кофта

Мій батько любив одягати кофтину,
Зелена і вже замала.
Асоціювалася з ним...
Як частина
Та кофта людини була.

Мене дратувала вона якось дивно,
Буденна й приземлена річ.
Сварився із батьком завзято й надривно,
Хотів кофту кинути в піч.

Та він ніби в кофті отій народився,
Ніколи її не знімав...
Купляв йому речі нові – потім злився,
Бо батько їх не одягав.

Стара і місцями вже навіть дірява...
Чому б не носити нове?

...Давно вже як батька на світі не стало...
Та ось що цікавить мене...

Є в мене улюблена синя кофтина.
Дірява і вже замала.
Так само, як батько, я чую від сина
Свого вже ті ж самі слова:
«Буденна, приземлена і несучасна...
Чому б не носити нові?..»
Чуй, синку, тебе попереджу завчасно:
«Дивися на речі свої,
Уважно дивися і бач перспективу...
Усе йде по колу в житті,
Те ж саме про жовту чи білу кофтину
Синок твій розкаже тобі».

Звісно, в байці про кофти не йдеться,
Алегорія досить проста:
Одяг стилем життєвим здається,
І у нього людина вроста.
Критикує когось і не бачить,
Що сама вона майже така ж...
Хіба одяг багато так значить?
Відчуй душу: все інше – міраж.
30.09 – 01.10.13