шахова Леля

Зовсім юна - якою тільки може бути фройляйн у 22 роки, коли золотий обідок на правому безіменному ще не є застереженням на кшталт червоного сигналу світлофора. Тонко вирізьблені ніздрі навіюють згадку про арійську расу; на білосніжному обличчі ясно виділяються великі сливові очі, що блищать від збудження. Вона легка й смішлива, повітря колихається над кутиками її губ, доки вона м*яко переминається з ноги на ногу під цим чорно-білим склепінням. Я назвала її Лелею, щойно побачила, хоч вона майже напевно відрекомендовувалась у вищому товаристві чопорним "Olga". Бачить Бог, вона не могла бути ніким іншим, окрім як Лелею. Не Ліля, не Оля, не Аля. ЛЕЛЯ. Навіть шкіра в неї - кольору конвалії.

Ми стоїмо на білих квадратах імпровізованої шахової дошки. У нас ворожі сторони. Ще два дні тому ми жили звичайним життям, яке дозволяє забивати голову дріб*язком і не надавати значення кольору випадкових очей. Леля щось швидко говорила, заковтуючи англійські слова, я запам*ятовувала знічев*я тембр і подорожувала сходами, перекладаючи її ім*я на парти всіх аудиторій. Але тільки тепер ми зіткнулись по-справжньому, Леля і я, на дошці, обнесеній колючим дротом із кістяків вибулих фігур. Леля стоїть переминаючись на білому квадраті, сама біла, мов порцелянова; я стою на чорній стороні, і руки в мене кровоточать. Навколо вже не лишилось нікого, тільки ми все ніяк не наважимось наблизитися впритул.

Усе залежить від того, яка я фігура. Кров тече цівкою з блідої шкіри й глухо гупає в артеріях. Усе-залежить-від-того-чий-зараз-хід. Я не знаю, хто я. Я себе не бачу. Леля стоїть, білосніжна й витончена, і не підіймає на мене очей.

Вона - біла пішка. Я наближаюсь до неї й остаточно в цьому впевнююсь. Ми робимо обережні кроки назустріч одна одній, і гладенька шахова дошка зрадницьки вислизає з-під ніг.

Ми синхронно зупиняємось на межі. Небезпека віє звідусіль важким пораненим диханням. Леля, як і раніше, не може підвести на мене погляд. Кутики її губ полум*яніють.

- Schau mich an, Schatz, - вимовляю через силу. - Подивись на мене.

Її сливові очі повільно зустрічаються з моїми. Ми близько, і я бачу в них своє відображення. У її широко розкритих очах виблискує чорна латунь пішки.

Мій хід.

Я не буду ходити, Лелю. Я проведу останні хвилини шахової партії, роздивляючись вії на твоїх повіках. Здрастуй, Лелю. Я навіть більше нічого не скажу.

З моїх долонь збігає цівка червоної фарби. Її ще багато всередині мене, тому часу вдосталь. Я блідну, очі із зелених стають блякло-блакитними.

Засинаю із маренням на губах. Гаряче. Моя пішка.