Селянський лицар

Одного разу селянин, копаючи город,
 Наткнувся на закопаний із золотом мішок.
 На золото феод купив, палац, дворянський титул.
 Раніше був то селянин, а став – заможний лицар.
 На всю країну він радів, що заживе багато,
 Та стала одна річ його постійно турбувати,
 Бо лицарі за звичаєм листи пишуть віршами,
 А сам він у поезії нічого тій не тямив.
 Та вчитись віршуванню наш лицар не бажав,
 І подумки собі він радісно сказав:
 «А що мені? Ніщо мені. Багато грошей маю.
 Найму поета. Хай вірші за мене він складає».
 Найкращого у світі поета він найняв,
 Здавалося, усі проблеми розв’язав,
 Та знову одна річ його почала турбувати
 І цілими ночами не давала спати.
 Якщо колись-то зрадить лицарю дружина,
 З коханцем на дуелі він битися повинен.
 В руках наш лицар зроду оружжя не тримав
 І, навіть, на коня ніколи не сідав,
 А вчитись воювати йому щось не хотілось,
 І тут нова ідея у нього народилась.
 «А що мені? Ніщо мені. Багато грошей маю.
 Найму бійця. Нехай він сам дуелі зустрічає,
 А я собі спокійно глядітиму за цим,
 Як мого супротивника подолає він».
 Найкращого бійця у світі він найняв.
 Здавалося, усі проблеми розв’язав,
 Та знову нові труднощі почали виникати,
 І знову все нових людей він взявся наймати.
 Чи десь він щось недоглядів, чогось недодививсь,
 Але як був він бідняком, таким і залишивсь.