Миша

А далі вона змінювалась,
та втішалась тим,
як спалахує світло.
Збирала забутих кішок,
не становлячись в тому привітна.

Здіймала занедбані руки до тих,
хто здається більш-менш гомогенним.

У скриню своїх сокир
складала порядок денний
про те, як заслухали їй
до кісткового мозку:
аскетичний бабій,
друга смужка для лоску.

Вона чуйно заламує пальці.

Вранці замість костенківських крил -
змарніле лице та зневоднений стан.

Готує поленту.

Чудовий фінал,
але треба ще хліба,
ще більше видовищ.

І з місця зривається
швидкісна поміч -
свіжа кров стікає
на гостре коліно.

Сімдесят шостий
перед очима:
вона знову не мати,
знову дитина.
А так закортіло
дочку чи сина…

За два роки їй буде вже сорок,
та сама собі друг і сама собі ворог.

Дома чекають
дві чорних кішки,
зацвіла полента,
збІрники Стуса і
Ліни Костенко.

Десь в глибині, крізь зірки, тишком-нишком,
вміло шкребеться зарділая миша.

Вона їй ненависть у внутрішнє сховище -
поживне для миші їдке середовище.
Такий собі бридкий коменсалізм.

Збита з прицілу система двох лінз
не відчуває спалахів світла.
Більше не буде наврочених змін -
миша не вміє бути привітна.