Вже сердце не в1рить 1 оч сл1п1

Стать бы тебе мной, чтобы понять грусть, чтобы ценить покой сказанный наизусть. Вылить холодный чай, чашку оставив пустой. Просто, легко, невзначай стать бы тебе... мной. Руки за спину сложить, выйти под дождь без зонта. Правда, хочется жить? Только вокруг пустота. Южная даль, прибой, чуть приглушённая боль. Стать бы тебе мной, чтобы познать любовь.

Я в чероговий раз проганяю із сердця,
ті спогади щастя й тепла твоїх рук.
Та спогади сильні, неначе фортеця,
болючіші навіть за тисяча мук.
Не забуваєтся і не проходить.
Тебе відпускати не хоче душа...
І думка про тебе, вірші ці виводить,
на аркушах чистих, любов залиша.

Ти мені снишся ,став олюбленим сном.
І прокидатися навіть не хочу.
Я думала сум затопити вином,
коли так благають тебе бачити очі.
Вже сердце не вірить і очі сліпі,
вже я не бачу плюсів без кохання.
А твої рядки - на тепло так скупі,
а твої слова - це ще гірше мовчання.

Гордість давно вже в куточку дріма,
хоча, я будила її  що хвилини.
Я намагалась зубати, дарма...
про тебе нагадують, навіть ці стіни.
Мені вже набридло гратися в леді,
коли хочется просто за руку тримати.
Хвору душу  в зимовому пледі,
гріти й тихенько повільно вгасати