Спогад мiй

Сьогодні ти приявалився к мені учерговий раз. Трошки пожалівся на то шо тобі
вже набридли оця вся наука з її літературою. Твій запах був для мене таким
цікавим... але порівняти його можу лиш приблизно. Трохи змінився з тих пір як я
підходила до тебе на таку відстань щоб можна було відчути аромат.
Я теж була зацікавлена отією виставкою літератури.. щось запитала. Та... я тебе
дійсно розумію... і вперше ... взагалі вперше в житті попрохала сісти біля себе
... не просто за партою а на лавці. Раніше твоя далека далека далечінь... та
ефемерність ... моя скромність ... та ну. І ти як не дивно згодився. Чому? Я
поклала руку тобі на ногу щоб ніби відчути чи дійсно це зі мною відбувається чи
 насправді ти так дійсно за мною заскучив що не просто заговорив а присів.
Років з десять не сиділа з тобою поруч. Досить цікаво та приємно :)
було коли ти взяв мене за цю ж руку своєю рукою. :)
Та мені треба було летіти подалі від тих небезпек що з тобою поряд. Від куль що
сипалися у різні сторони. Метафорично, скажете ВИ. Цілком можливо... І  я
завела свою мітлу, і піднялась у повітря... зусиллями волі метр за метром вище
та вище.. Та ні.. напевне без мітли. Але не з янгольською легкістю як рніше я
літала по поверхні ніжками переступаючи дрібно й легко... підтягуючись у
повітрі за кожен метр що зверху до "опорної гілляки"... Однак і там наверху...
між гілляками довго не пробудеш... тут головнге протриматись до своїх і
спустилась на герць. Зустрівши ворога один на один ... прямо у вічі та
сподіваючись що друзі таки почують мої крики про допомогу... або уже не
сподіваючись прийняла оцей нерівний виклик на бій.