Борис Олейник. Давайте, дети

Простите, земляки! Ей-Богу, стыдно
Народом величаться под хмельком,
Когда мы все ведём себя, как быдло,
А знак раба не вытрешь рушником.

По-прежнему срамясь в холопской позе –
Под сапогом чужим гудит спина –
Всё льём и льём о запорожцах слёзы,
Предав их дорогие имена.

Сдав торгашам святыни и соборы,
Звучит с телеканалов и газет,
Что это – незалежность и свобода,
И вместе с ними – суверенитет.

Кому, родимый, врём мы, словно сводни?!
На нас уже косится детвора:
«Когда такая вам мила свобода,
То схроны нам раскапывать пора!»

Давайте, дети!
И казацким строем
Встряхните разом отчие места!
Нас не кляните – мы того не стоим,
Чтоб вы о нас поганили уста.

И нам ещё, надеюсь, хватит силы
Во имя вашей будущей судьбы
С лица земли стереть свои могилы,
Чтоб вы не знали, где лежат рабы.

Спешите, дети!
Вам дано узнать,
Как нас у края бездны удержать!

Перевод с украинского


Борис Олiйник

Давайте, дiти!

Простіть, соотчичу!
                Їй-право, встидно
Народом величатись під хмельком,
Коли ми й днесь не вибралися з бидла,
А знак раба не стерти рушником.

Зазвичай стоїмо
в холопській позі
Під чоботом чужим у срамоті,
Та все ллємо по запорожцях сльози,
Споганюючи імена святі.

Вчергове здавши крамарям Соборну,
Волаємо з каналів і газет,
Що це ж і є, мовляв, сама свобода,
І незалежність, й суверенітет.

Кому ми, рідний,
                брешемо, як сводні?!
Та з нас уже глузує дітвора:
«Якщо, батьки, оце у вас свобода,
То нам з-під стріхи діставать пора!».

Давайте, діти!
По-козацьки вдарте,
Щоб сколихнуло села і міста!
І не кляніть нас, —
                ми й того не варті,
Щоб ви об нас поганили уста.

З гетьманами непевної доби
Самі собі ми присуд учинили:
Затерти власні імена й могили,
Щоб ви й не знали, де лежать раби.

Покваптесь, діти !
                Тільки ви ще й годні
Нас зупинити на краю безодні!