Дорога к матери, перевод с украинского

Мама, к Вам я снова не приехал.
Может, наши вербы разлюбил.
Пишете: прислал я Вам орехов,
Да вот зубы к ним прислать забыл...

Не судите, если забываю
Переспелых вишен красоту.
Двадцать восемь лет я забиваю
Золотые гвозди в пустоту.

Говорят - хожу по краю бритвы
И на нём для публики стою.
Без меня - меня втянули в битву
И решают: пасть ли мне в бою.

К Вам моя дорога - камнем устлана,
Знаки, запрещающие путь...
А вокруг лишь терены да пустоши
И фальшивое "Счастливым будь".

Огород теперь сосед Вам пашет -
Всё покрыла густо лебеда.
Чуть не утонул я в море нашем,
а сорочку унесла вода...

Может, загляну к Вам летним громом
И навеки сделаюсь немым.
В жизни, как в игре на ипподроме:
На коне побудешь и под ним.

Жив был отчим - мир казался тёмным,
И ветра сгибали, как лозу.
Снился свет мне Ваших глаз бездонных,
И макал перо я в их слезу.

А когда метели завывали.
Совы гулко ухали во тьме,
Старенький наш дом, родные дали
Доброе тепло дарили мне.

В памяти, как в крыше есть прорехи.
Жесть на них белеет, как зима.
Вы в руке сжимаете орехи.
а зачем - не знаете сама.
-----------------------------------------------
            Николай Холодный. Дорога к матери (украинский)

            Я до Вас ізнову не приїхав.
            Мабуть, наші верби розлюбив.
            Пишете, прислав я Вам горіхів,
            тільки не прислав до них зубів...
            Не судіть за те, що забуваю
            перестиглих вишень кровотечу.
            Двадцять восьме літо забиваю
            золотого цвяха в порожнечу.
            Кажуть Вам, що я на лезі бритви
            для розваги публіки стою.
            Хтось мене без мене тягне в битви
            і за мене «падає» в бою.
            А до Вас дорога камнем стелена.
            Заборонні знаки та пости.
            Обіруч гадючі очі терена
            і фальшиві написи: «Щасти!»
            Вам тепер сусід города оре –
            і вродила рясно лобода.
            А мене ледь не втопило море,
            й вишиванку понесла вода...
            Може, я озвуся Вам у громі.
            Може, мене зробить він німим,
            у житті немов на іподромі:
            на коні побудеш і під ним.
            Світ мені був гірший за вітчима,
            і вітри згинали, мов лозу.
            Та сміявсь я Вашими очима
            і вмочав перо у їх сльозу.
            А коли зчинялись хуртовини
            і гукали сови у дупло –
            нашої старенької хатини
            скрізь мене знаходило тепло.
            Згадки не лишилося від стріхи:
            забіліла бляха, мов зима.
            У руках тримаєте горіхи,
            а нащо – не знаєте й сама.