Милий мiй!

Милий мій!
Якби ж ти тільки знав,
Як душа моя до тебе лине,
Без тебе життя моє – мара.
Довге, та нікому не потрібне.
Я до тебе кам’яна була.
Сердце від усіх своє закрила.
Щоб ніхто не скривдив, не зганьбив
Зіроньку, що в ньому я носила.
Я колись дитиною була,
Що лише добра усім хотіла.
Та людської кривди зла рука
Поховала ніжність у могилу.
Стала я закрита і жорстка,
І любов до людства в собі вбила.
Та її малесеньке зерня
В камні серця кореня пустило.
Як же жгла його я, як кляла!
Як життєвим досвідом морила.
А воно, слабеньке і тонке,
Проросло і рясний цвіт пустило.
Бо струмком, що його напував,
Ти, мій милий, ти, мій любий,
Став.
Чистим ти й веселим був.
Добрим словом, наче сонцем, грів.
І здавалось, що мене, черству,
Хтось побачив й щиро полюбив.
Я раділа, думала: «Тепер
Зникне та лихая самота.
Бо є той, хто вилікує біль, той,
Кому відкритись можу я».
Та надія марною була.
Мій солодкий травень одквітав,
Як щаслива, чиста і сліпа,
Я до ніг твоїх себе несла.
Ти ж на мене навіть не зирнув.
Чи злякався? Все кудись тікав…
Мабуть, просто грав… Почуттями.
А Любов’ю - згордував.