Лiсова казка

             ЛІСОВА КАЗКА

Розповідь цікаву вам сказати мушу,
Бо вона насправді зігріває душу.
На галявині, край лісу до земельки гнеться
Таке гарне, чепурненьке самотнє деревце

Паросток тоненький, листя молоденьке
Літо зустрічає від щирого серденька.
Трошки підтягнулось за минулу вЕсну,
Бо були з ним поруч дорослі дерева.

Ласкою, турботою повнилося щастя
Де й взялось те горе, те лихе ненастя?
Як би були добрі "Божиї створіння",
То й не руйнували б ліс по під коріння.

Протягом повіяло, як мороз по нервах.
Нічого подіяти, приживатись треба.
І благає "юності кріпого корінце"
Всемогутнім силам за нього заступиться:

Вітер...вітер, вітер, вітер-завиванець
Я до тебе, любий, проханнячко маю
То як буде ласка, прокинувшись в ранці
Листячко зелене в мене не зривай, бо
Мені мало рочків, але я помалу
До землі-матусі серденьком звикаю.

Сповідає тому юнакові вітер:
Я важливу справу мушу тут робити.
Так у лісі, полі, та в гаях зелених
Вирішую долі, переношу зерна
В кронах верховини та в густому лісі
Видуваю дуже небезпечне гілля...

Молоденький паросток у жарку годину
Просить порятунку у вогня-Світила:
Миле, дорогеньке сонечко-Ярило
Бажано радію промінцям твоїм я
З першими джерельцями лагідного сонця
Вживлюю наснагу до самого донця.

Тільки по полудню витримати важко
Стовбур молоденький так страждає тяжко.
Листячко ніжненьке стогне від напруги
Боляче та скрутно від такої туги...

Де шукати затишку від твого проміння,
Як навколо мене скрізь одне коріння?
Сонечко чарівне хмарки викликає.
Ті наказ суворий виповнити мають.

Затягнулось небо, тиша всіх спіткала
Про той грізний норов дуже добре знали.
У дуплянки пташки швидко залетіли,
Зайки-пострибайки під кущами стрілись.

Гніватися довго небо не хотіло,
Бо такий наказ був сонечка-Ярила.
Вітерець травичку лагідно розправив,
Та небесні крапельки до землі направив.

Падаючи звучно, дощовії краплі
Весело, бадьоро пісеньку співали:
Як нам не радіти за щасливу долю -
Ми земельки діти, бути нам у полі.

А як забагато нас збере землиця
Пройдемо крізь товщу до води-криниці.
Те джерельце силу надприродню має,
Бо про всіх з любов'ю маминою дбає.

Тую всю розмову паросточок чує
І в собі уяву казкову малює.
Наче б то корінце молоде одразу
Потягнулось в землю, як від того сказу.

Бо повірив слову, щирому до болі,
Бо відчув підтримку для своєї долі...
Промайнуло літо, не одне - багато.
Я до того місця вирушив із татом.

Про казкову зустріч із дубком маленьким
Мріяли ми разом з татусем ріденьким.
Вечорами довго у той бік дивились,
Та в думках сумнівних трохи розгубились.

Людству притаманна боротьба жорстока,
Бо бажають бачить себе "із висОка"...
Ми на те є місце глянули аж в гору,
Мабуть опинились в добрую нам пору.

Сонечко сіяло, пташки щебетали,
А хмаринки - крони дерева торкались!
Дух перехопило від такого дива,
В дубі велитенським - є велика сила!

Ми за тебе, красеню щиро пораділи,
Та важливу дуже в тому річ здобріли:
Треба існувати у суспільній згоді,
Як про те навчає МАТІНКО-ПРИРОДА.

Повертались разом, наче у польоті,
Дивувались довго лісовій пригоді...