Розмова

- Що з тобою сталося, коханий?
Чом твої вуста такі сумні?
Погляд чом гіркий і полум’яний?
Подаруй же посмішку мені!
- Ні, не подарую, моя зоре.
Ти на мене ніжно не дивись,
Бо в житті моїм, неначе в морі,
Серця два навіки розійшлись.
Розійшлись, як вічність, дві любові,
І погасло полум’я зорі.
Ти казала, не боїшся крові –
Глянь же: кров моя на вівтарі.
Всю її по крапельці, ще зрання,
Не лишивши й крихти аж на дні,
Полум’яне випило кохання.
Ось чому вуста мої сумні.
Як мені тепер тебе любити?
Я примарний, безтілесний дух.
Та мої страждання припинити
Можеш тільки ти, мов серця стук.
Бо воно тобою тільки б’ється.
Ні, кохана, я прошу, не йди!
Або ж забирай з собою серце.
Смерть мені миліша самоти…
Я тебе не можу не любити,
За тобою лине тінь моя.
Порятуй же, що мені робити?!
- Заспокойся, любий, я твоя.
Хай же наші безтілесні тіні
Вдвох панують над усім людським.
І нехай у двох сердець сплетінні
Світ почує веселковий грім.
Кров’ю орошу свої долоні
І лишу її на вівтарі,
Й безтілесні тіні дві безсонні
Промайнуть далеко угорі.
Пролетять вони над грішним містом,
І покличе їх собі Творець.
Хай тоді розірваним намистом
Опадуть кайдани з тих сердець.
І коли побачить хтось як в світі
Опадає пил на землю знов,
Він не зможе навіть уявити,
Що колись той пил – була любов…