Сказка. 2010 1

За горами височенними,
за морями широченними
жив собі дідусь один.
Та дожившись до сивин

Він пішов по світу всьому.
Щоб дізнатись що, по чому.
Та людей порозглядати.
Про себе розповідати.

Як він жив, що бачив, де...
Взагалі усе-усе.
Вийшло з тих розповідань
двадцять п’ять оповідань.

Про одне, найцікавіше,
де дідусь був найщиріший
розповім сьогодні вам.
Слово в слово. Чув все сам.

Було йому років з двадцять,
він до дівок залицявся...
Та обрав собі лебідку
гарну дівку, наче квітку.

Так! Була воно цікава.
Працьовита, дуже жвава...
Та недолік був маленький.
Кожної ночі, потихеньку,

із розкритого вікна
виповзала геть вона.
Йшла сама у поле чисте,
де жила сама нечиста.

Дід боявся йти за нею.
Та цікавості своєї
все-ж не зміг, він, подолать.
Долю вирішив прийнять.

І дізнатись все як є.
Хто, навіщо там живе?
І чому щоночі він
залишається один.

Якось темна ніч настала.
Наче жінка міцно спала,
та невдовзі піднялась.
Геть із хати подалась.

Чоловік іде за нею,
за красунею своєю.
В серці страшний переляк.
Не здолать його ніяк.

Зліва вовки завивають.
Десь нічні птахи співають.
А на небі місяць білий...
Йде дідусь, наш, околілий.

Ноги ледь пересуває.
Чом пішов..? І сам не знає.
Тільки довго, може й ні,
не казав старий мені,

в решті-решт красуня стала.
П’ять хвилин позавивала.
І прийшли до неї гості
із кладовища мертві кості.

Своє слово їй сказали.
Біля неї поставали
так, що в колі опинилась
жінка. Впала і забилась

у страшенному здриганні,
під скелетів завивання.
З неба струм її пробив.
Дід од всього очманів.

Та піти сил не було.
Щось у лісі загуло.
Кістяки в боки пішли,
від стражденної відійшли.

Дід за цим усім споглядає.
Вихор з ліса виринає.
До дружини долетів.
Головний кістяк звелів

вихрові підняти жінку.
Той зробив це. На хвилинку
знепритомнів бідний дід.
Не чекав таких, він, бід.

Відкрив очі, бачить-страх!!!
Кості стали по містах
а в середині...о Боже!
І на що воно це схоже?!

Страхолюдина якась.
Чубрина, в діда, піднялась
з переляку, розуміння
що оте страшне створіння

його жінка-квітка гарна.
Оженивсь я мабуть марно...
Що за погань? Нудить вже...
Воно-ж мертве, не живе...

Тільки сохле, як родзина.
Зла яка, погана, днина.
А обличчя-суд страшний!
Боже! Я іще живий?

Заволав на весь свій голос.
Вдруге встав, над лобом, волос.
Бо страшила з кістяками,
із поганими словами,

почала до нього йти.
Не завадило-б втекти.
Та зустрів її, він, очі,
що сіяли поміж ночі,

як червоні два вуглі.
В руки кістяки взяли
камні, палки чи гілляки...
Молодий, із переляку,

за хвилину в хаті був.
Одяг склав, чоботі взув
і тікати аж за край.
Ти початок, наш, згадай.

За горами височенними,
за морями широченними,
жив собі дідусь один.
І дожив, там, до сивин

сам. Не з ким не спілкувався.
Він, від відьми, там ховався.
І не знав що через рік,
після того як він зник,
   
відьма вдруге оженилась.
Тільки гірко помилилась.
Відьмаком був той жених.
Наскрізь бачив, він, усіх.

Розгадавши відьми плани,
десь за темними лісами,
відьму заживо спалив.
І щасливо, сам, зажив.

Задарма старий боявся
стільки років, та ховався.
Від кого та для чого?
Щоб там далі не було...

Як бажаєш одружитись,
щоб на вік не помилитись,
на красу не заглядай.
Як заглянув, пам’ятай

що вона несе біду,
не маленьку, не одну...
Величезне гірке горе
і страшне, як в бурю море.

Та вирішуй сам, як жити,
помилок щоб не робити.