Повернення. Возвращение

                Повернення

      Море покинуло ледь похилий берег і треба було добре вдивлятися, щоб побачити його в обіймах розкішного, осяяного сонячними самоцвітами неба.
      Чи то звабилося черговий раз глибиною синього погляду, чи за покликом своєї неспокійної душі з її вічною ненаситною жадобою безмежного простору, - подалося знову світ за очі. З жалем, чи безтурботно, - хтозна, - нікому ще не вдавалося зазирнути в чужу душу…

      Берег мав сумний, розгублений вигляд. Особливо жалюгідними видавалися скелі, викликаючи сумні роздуми і співчуття. Ще вчора погордливо височіли вони над морськими водами, злеліяні їх теплом і ніжністю. Сьогодні ж, в лахмітті морських водоростей, тьмяні й понурі посеред бурого вологого піску скидалися на предвічних старців, в глибокій задумі яких жевріє одна-єдина надія - впокоїтися.

      Капризне, зрадливе море…  Скількох позбавила спокою твоя мінлива вдача…
      А воно не встигло й озирнутися, як вже спішить назад. Безпечно святкове, заграє, дражнить, заворожує погляди білими воланами хвиль, які то зникають під водою, то злітають вверх, мов численні фалди танцівниці фламенко в пік фатальної пристрасті.

      Відчувають скелі подих моря, вмиваються сонячним промінням, світлішають від оновлених мрій та передчуття зустрічі, оживають…
      Ось воно - почуття, що не чекає жодних винагород, не жадає нічого навзаєм. Воно мов взірець вселенського всепрощення, без якого не існує гармонії.
      З першими обіймами моря скелі знову стають втіленням стійкості і величі.
      Бо ніщо так не возвеличує в цьому світі як самовіддане кохання. 

                Galicia                28.08.2013





                Возвращение

      Море покинуло едва наклонный берег, и нужно было хорошенько всматриваться, чтобы увидеть его в объятиях роскошного, озаренного солнечными самоцветами неба.
      То ли обольстилось очередной раз глубиной синего взгляда, то ли по зову своей беспокойной души с ее вечной ненасытной жаждой безграничного пространства, - отправилось опять, куда глаза глядят. С сожалением или беззаботно, - кто знает, - никому еще не удавалось заглянуть в чужую душу.

      Берег выглядел печальным и растерянным. Особенно жалко смотрелись скалы, вызывая грустные размышления и сочувствие. Еще вчера горделиво возвышались они над морскими водами, взлелеянные их теплом и нежностью. Сегодня же, в лохмотьях морских водорослей, тусклые и хмурые, посреди бурого влажного песка, смахивали на предвечных старцев, в глубокой задумчивости которых теплится одна-единственная надежда - упокоится.

      Капризное, изменчивое море… Скольких лишило покоя твое непостоянство.
      А оно не успело и оглянуться, как уже спешит назад. По-праздничному беспечное, заигрывает, дразнит, завораживает взгляды белыми воланами волн, которые то исчезают под водой, то взлетают вверх, словно многочисленные фалды танцовщицы фламенко в пик роковой страсти.

      Чувствуют скалы дыхание моря, умываются солнечными лучами, светлеют от обновленных надежд и предчувствия встречи, оживают…
      Вот оно - чувство, не ждущее никаких вознаграждений, не требующее ничего взамен. Оно словно образец вселенского всепрощения, без которого не существует гармонии.
      С первыми объятиями моря скалы вновь становятся воплощением стойкости и величия.
      Ибо ничто так не возвышает в этом мире как самоотверженная любовь.