Не знала мати, що казати...

Сиділа жінка стара біля хати
Про що замріялась мені не знати.
Вдивлялася в далеку далечінь,
Думки пронизували  тінь.
І враз той погляд на мені спинився,
Немов би сон той їй страшний наснився.
В очах бриніло дві сльози,
Як крапельки вчорашньої роси.
Ні, то не сон , то все життя,
В якім немає молодості вороття,
А старість все не хоче те збагнути,
Невтомно почало їй спину гнути.
І на обличчі бачу я морщини ,
Немов трави тонесенькі стеблини,
А руки ті натруджено тремтять,
Не в змозі на щоці сльозу зігнать.
І вмить збагнула я, що це старенька  мати,
Яка не мала слів,щоб розказати,
Що діти, діти…  молоді , багаті,
Її забули у старенькій хаті.
То ж вірш цей я писати мушу,
Бо сум той так запав мені у душу.
Невже засохла доброти криниця,
Та , що копала мати, щоб була водиця ?!!!
Ви зупиніться і погляньте навкруги:
Не розігнув ніхто ще старості дуги.
Так будемо ж усі для всіх людьми,
Щоб не шукали очі матері пітьми…               
                08.06.2013
Автор : Місяк Алла Петрівна