Коли ми жили бiля поселення чайок

Коли ми жили біля поселення чайок, сонце сходило над рікою праворуч, і вода зранку була тиха.
Вже коли тобі було 5, ти прагнув спокою. Я передражнювала усі крики, що чула на ріці, а ти мовчки дивився на воду, схрестивши ноги, розкривши долоні. А я дивилася на тебе, і серце мені калатало. Тобі байдужі були усі мої кривляння, усі викрутаси, усі па-де-де. Тебе цікавив лише плин часу. І коли ти лежав на спині, і тебе несла течія, очі в небо, я завжди пливла поруч, уявно підставляла долоні тобі під голову. Отак би пливла і пливла з долонями у тебе під головою. Але швидко мої борсання стомлювали мене, а ти плив далі, а коли повертався берегом, засмаглий і усміхнений, серце мені зупинялось. Заплющивши очі, я відраховувала кроки, йдучи до тебе спиною, і коли моя спина торкалась твоєї спини, ти казав: «Перепрошую». І я, слабнучи коліньми, сповзала твоєю спиною, сідаючи до ніг тобі. Як мені хотілось тоді обхопити твої ноги руками, лицем припасти до твоїх литок. Але я лише навзаєм казала: «Перепрошую», залишалась сидіти на піску.  А ти, навіть не повернувши голови, йшов по воді і зникав у храмі, що з’являвся у воді під розлогим деревом,
…коли сонце було над рікою праворуч, коли тінь моя була зліва, коли малесенькі мухи повзали по піску, і з усіх сторін мене оточували звуки.