неяна

згадується весна -
така розкішна, що можна й не прикрашати.
на широкому полі зеленого полотна -
портрети дівчаток блакитним вугіллям з небесної шахти.
потопельнику кинуто соломинку,
на груди кинуто юний букет тюльпанів.
я гублю в піднебессі очі, мов намистинки. наступна зупинка -
чай з молоком, фіранки, бузкові зірки, розмови до самого ранку
і моя Яна.
*
згадується тривожна синь,
що виїдала мене, мою душу і порцелянову осінь.
я навіть нічого не сміла просити, окрім "спаси",
і листи не вкладались у жодну прозу.
очі прозорі читали їх навмання,
а руки м*яли листя багряне.
та раптом - мов спалах посеред ясного дня:
все це - неправда, все це вигадка і дурня!
час би встати, зробити млинців, послухати, як краплі дощу бринять на руці;
мені просто щойно прислала листа
моя Яна.
*
згадується зима,
що мала колір свіжих подряпин і трохи нудотний смак.
ніякі рядки не писалися вчасно, крім тих, що звучали не так.
я не кидалася з даху лише за відсутності багатоповерхівок, дивилась на вицвілі тільця стареньких плівок -
солоний сніг осипався на них із моїх очей.
цілий світ здавався звалищем зайвих речей,
я ступала із нього, та раптом уткнулась в чиєсь плече -
зовсім не безім*яне.
і в той же вечір я заходила урочисто, мов у мечеть,
у єдиний потрібний дім, де рожеві фіранки не пропускають ночей,
у маленький будиночок, де затИшно живе
моя Яна.
*
...а тепер я стою по крайцю того вікна,
за яким - фіранки, дві чайних чашки, вино й вона,
і рахую до тисячі, і дивлюся на листя лисячих кольорів.
усе відбулося так, як Господь хотів.
вона більше не відкликається на імена з минулих життів
та рядки з Рамаяни.
я бачу відбитки чужого скальпу на кармі її плеча.
я чую огидний солодкий запах близьких вінчань.
я ступаю з вікна у тривожну просинь, мене залишатись ніхто й не просить.
лиш вітер стиха, золотавиться осінь
і тихо вплітає чужі поцілунки в калинові коси
чиясь Яна.