Лина Костенко Чекаю дня...

Я ожидаю дня, когда скажу:
Вот, наконец, строфа, что совершенна;
О, как тогда я горько затужу,
Как захочу, чтоб строки были тленны;
Как испугаюсь, а куда потом?!
Уже вершина - где ж мои дороги?
...Он старым был. И умер. Стариком.
Ему лизали руки эпилоги.
Ему приснился жилистый гранит.
Томясь, тоскою смертной опалённый.
Он Богом был, который мир творит,
Неудовлетворённый сотворённым.
Терялись руки в обходных путях,
(Тускнели фрески,глыбы упирались),
Все в ссадинах,царапинах, рубцах,-
Они всю жизнь  недаром с камнем знались.
Уже и небо есть. Но потолка
Всё нет. Пошли дожди. Леса дрожали.
Внизу ревела дикая толпа,
А кисть одна весь небосвод держала.
Он опасался сверзиться в толпу.
Этруски в спину подставляли рожки.
И он сорвался, но прошёл испуг -
Не больно камню, что раздроблен в крошку.
На плитах базилики он лежит,
И некому в одно собрать калеку.
...Проснулся.Ничего в нём не болит.
Всё отнялось. И кажется навеки.
Зажился он. И недругов нажил.
Без года  дожил он до девяноста.
Он пережил друзей и жизнь стужил.(1)
И умирал печально он и просто.
Со стёжкой - из-под века - от слезы,
С одной - в душе - кровоточащей раной :
"В искусстве я познал одни азы,
Азы...И жалко умирать так рано".
Покойся с миром, чудный человек.
Душа за гранью стойкости и взлёта;
Чтоб так искать и за почти что век-
Азы! - и совершенства ни на йоту.
Так чутка совесть старых мастеров,
Что не страшится навигаций Леты.
А нынче плюнь и угодишь в творцов,
И всё художников или поэтов.
Все - гении.На вечные весы
Кладут шедевры, не скупясь в щедроте.
Тот, кто познал в искусстве лишь азы,
Был Микеланджело Буонарроти.


1) Стужити или стужатися: скорбеть, сокрушаться; унывать, отчаиваться. "Стужит во мне душа моя", Иерем.


* * *

Чекаю дня, коли собі скажу:
оця строфа, нарешті, досконала.
О, як тоді, мабуть, я затужу!
І як захочу, щоб вона сконала.
І як злякаюсь: а куди ж тепер?!
Уже вершина, де ж мої дороги?
...Він був старий. Старий він був. Помер.
Йому лизали руки епілоги.
Йому приснився жилавий граніт.
Смертельна туга плакала органно,
Він Богом був. І він створив свій світ.
І одвернувся: все було погано.
Блукали руки десь на манівцях,
тьмяніли фрески і пручались брили.
Були ті руки в саднах і в рубцях —
усе життя з камінням говорили.
Вже й небо є. А стелі все нема.
Пішли дощі. Хитались риштування.
Внизу ревла і тюкала юрма.
Вагою пензля металися вагання.
А він боявся впасти на юрму.
Сміялись в спину скіфи і етруски.
І він зірвавсь. Не боляче йому,
бо він розбився на камінні друзки.
І ось лежить. Нема кому стулить
його в одне на плитах базиліки...
Прокинувся. Нічого не болить.
Все віднялось. І це уже навіки,
Нажився він. І недругів нажив.
Було йому без року дев'яносто.
Життя стужив і друзів пережив,
і умирав зажурено і просто.
Важкі повіки... стежечка сльози…
і жаль безмірний однієї втрати:
“В мистецтві я пізнав лише ази.
Лише ази! Як шкода умирати...”
Земля пером. Чудний був чоловік.
Душа понад межею витривалості.
Щоб так шукати, і за цілий вік —
лише ази! — ні грана досконалості.

Ти, незглибима совісте майстрів,
тобі не страшно навігацій Лети!
Тяжкий був час. Тепер кого не стрів, —
усі митці, художники й поети.
Всі генії.
На вічні терези
кладуть шедеври у своїй щедроті.
Той, хто пізнав в мистецтві лиш ази,
був Мікеланджело Буонарроті.