Верба

В одному невеличкому місті, що розкинулося на берегах річки Південний Буг, викопали люди криничку і посадили біля неї вербу.
Шли роки. Росла верба. І виросла великою та могутньою. Жоден ураган,  жодна буря не змогли здолати її, підкорити. Та була у тій могутності, якась незвичайна ніжність. Спадали лози вербички, немов розплетене волосся дівчини-красуні. А найпрекраснішою вона була вранці, коли сонечко вставало і починало пити крапельки роси на її листячку, немов цілуючи її пишні коси.
Чимало людей приходило до кринички: помилуватися красою дерева, послухали спів пташиний, випити дзеркально чистої водички, бо ніде не було такої смачної води, як тут, бо була у цій воді душа верби.
Прийшла одного разу до верби дівчинка помилуватися її чарівною красою. Верба дійсно була прекрасна, але не це зачарувало дівчинку, вона ніби відчула якусь неймовірну силу, мов би благало її деревце, не залишати. Дівчинка підбігла до вербички ї обійняла її за стовбур, відчула верба усю ласку та ніжність у цьому обіймі дівчинки, і побігла сік-кров по жилах вербички, ш застукало її лагідне серце.
Відтоді часто дівчинка приходила до верби. Полюбила її верба. Сміялась і плакала разом із дівчинкою, ховала її під своїм широким гіллям у непогоду, закривала її від сонця у жаркий день.
Та якось, одного літа, довго не було доща. І вирішила верба напитися з криниці, і пустила туди своє коріння. Та не сподобалось це людям, тому вирішили вони загубити дерево.  Відрізали їй   шматок кори-шкіри, щоб сама всохла. Та не сохла верба, боролася за життя, бо жила її дерев’яному серці  - любов, яку дала їй дівчинка. Бачили це люди, і вирішили зрубати деревце. Як не благала, як не молила дівчинка залишити вербу – усе марно. Від кожного удару сокирою, серце дівчинки обливалося кров’ю, немов то не вербу рубали, а її. І потекли сльози по її блідих щічках, сльози болю. І заплакала верба, не через біль від ударів, а через  те, що бачила вона сльози на щоках її маленького друга. І приніс вітер листочок із сльозинкою до щічки дівчинки, мов прощальний поцілунок. Завмерла сік-кров у жилах верби, зупинилось дерев’яне серце…
Йдуть дні. Не видно більше людей біля кринички. Немає тієї чистої, дзеркальної водички, немає пташиного співу, немає жаданого холодку у спекотний день   -   немає верби.