Небесний сад

Текла дорога, чиста і проста,
Глибока й сіра, як підводний камінь.
…Той сад уже, напевно, відцвіта,
Націлувавши небо пелюстками.

Ах, Боже мій!
Яка кому печаль,
Ким ми собі? Капризом чи любов’ю?
Той сад, як незапалена свіча,
Стояв десь там, у центрі мого болю.
В розмитих фарбах ранньої весни
Зелено-жовто-запахущо-теплих,
Своїм гіллям покручено ряснів,
Мов чорним пензлем вписаний у небо.

В парчі церковній гнулася верба,
А тут нема ще ні бджоли, ні пташки.
Це, як  в людей. Не знаєш ти хіба?
Садам самотнім прокидатись тяжко.

А в небі сонце молодим лошам
Біжить, біжить, вистрибує сліпучо.
Скажи хоч ти, чого моя душа,
Немудра й ніжна, мучиться і мучить?

Гойдається, мов символ самоти,
Артритно-чорна яблунева вітка.
Цей сад ще спить.
                У ньому   -  тільки ти
Моя єдина величезна квітка!
І можна, наче вітер чи бджола,
Чамріючи від ніжності, безтямно
Спивати цвіт високого чола
Хмільними обережними вустами.
І можна все.
                Бо тут така роса,
Що вже за всіх відплакала й простила.
Бо цей старий-старий-старезний сад
Ще не складає почорнілі крила.

Без простору, без часу і людей
(І досі вже без мене і без тебе)
Той сад, який росте не знаю, де,
Так , наче десь посередині неба.

Небесний сад  -  на грані зла й добра,
Із сонячним зайчатком на обличчі.
…Оце душа з собою й забира,
Коли їй небо зазирне у вічі.