Серце неба

Місяць над океаном
         чорні хвилі золотить,
Місяць  -  сонце циганське,
         небо  -  прірва бездонна.
А невидима пташка
         все запитує : хто ти?
Хто я? Я вже й не знаю.
         Просто я собі  - вдома.

Пахне лагідним бризом
          і якоюсь травою,
Я їй назви не знаю,
          як і всім оцим квітам.
Як спокійно і тихо
          наодинці з собою,
Наодинці із небом…
          наодинці із вітром…

В мене довге волосся
          і немає одежі.
Тут ніхто не побачить,
          і ніхто не зурочить.
Я виходжу з кімнати,
          легко і обережно,
І вдивляюся в місяць  - 
          серце неба  і ночі.

Між будинком й водою  - 
          чорне урвище саду.
І ледь чутно біліє
          мармур сходів на берег.
Тут ніколи немає
          втоми, злості, досади,
Тут прозора самотність
          і летючі портьєри.

Тут я вільна і дужа.
          Тут я можу й без тебе.
Тут мене захищають
          небо, зорі і гори.
І звідтіль, з океану,
          з-поза місяця, з неба,
Прилітає до мене
          співрозмовник суворий…