Графиня Беннетт

               

 Овіяні віковими туманами таємні лабіринти місцевої  легенди
про кохання власниці маєтку графині Беннетт зі своїм
садівником, ім"я якого поглинув час,  продовжують  відкривати  нам свої незглибимі
скарби любові.             
               
               


У чистім небі місяця ранет
Розгойдується яблуком останнім.
Куди спішиш, графинечко Беннетт?
Уже Париж поглинули тумани.
Уже лиш тільки степові вітри
Летять назустріч білогривим коням.
Зітри сльозу, графинечко, зітри.
Уже у серці зацвітає сонях.
Уже шепоче лагідні слова
У небі   -   зірка, в полі  -  стебелина,
Уже тобі обійми розкрива
Найзолотіша серцю Україна.

Уже ще трохи і засяє скло
Ставків прозорих  -  побратимів неба.
І Благодатне  -  родове  село
Простягне руки черешень до тебе.
І вийде Він, єдиний на весь світ,
З квітучих лип і молодих каштанів,
Такий чужий, такий нестямно свій,
Єдиний, любий, сонячний, коханий!

Тебе чекав Він стільки довгих днів,
Шукав розради в праці невтоленній,
Для тебе Він з каштанів і дубів
Цей храм величний спорудив зелений.
Графинечко, вельможна й непроста
Володарко маєтків на півсвіту,
Він, може, й міг сказати тільки так  -
Оцим зітханням липового цвіту,
Цим таємничим відблиском лілей
Трояндами, як ці примхливі  губи.
Альтанками у затишку алей,
Де подумки  одну тебе  голубив.

Він знав, що літо промайне, як сон,
Як спалах світанкової росинки,
А потім знову білий фаетон
Від нього забере кохану жінку.
І він спішив. Він серце виривав
З грудей своїх, могутніх і болючих,
Щоб тільки всюди  -  квіти і трава,
І дивовижні пагорби і кручі,
І водограї, й пишні павичі,
І лебеді на дзеркалі озернім.
Про що тоді він думав уночі,
Коли слова перебирав, як зерна?

Надходив жовтень. Наближавсь від’їзд.
Дощем холодним віяла розлука,
Й спалахував тоді усенький ліс
Прощальним криком болю і розпуки,
Палало кожне листячко вогнем
(Так і садив, аби кричало криком)!
Святе кохання, хто тебе збагне?
Ти краєш душі зпрадавен довіку.

О таїно сердечної жаги,
Безмежна, незглибима і шалена,
Що розмиває рікам береги
І душу випиває невтоленно.
І хто зі смертних  розгадає,  хто
Цей вічний жар, який пече і кличе?
Летить полями білий фаетон,
З минулих літ  -  через віки  -  у вічність…