1-й сонет Пана Шекспiра

СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
(в перекладі Олександра Виженка)

1

Виводить свій танок жага нестримна,
Тому й краса троянди не зникає;
Старе зів’яне, й миттю неодмінно
Батьківську вроду діти переймають.

А ти, мій друже, що очима граєш
Лише в багатті власної краси?
Вогню буяння, ти хіба не знаєш,
Доїсть дрівця і зникне у росі?

Ти є окраса медвяного цвіту,
Природи витвір в свіжому вбранні,
Чому ж не прагнеш єдності зі світом,
Як пролісок, як пташка навесні?

Не будь скнарою, світ сприймай зраділо,
Допоки не візьме тебе могила!

СОНЕТИ ПАНА ШЕКСПІРА
(підрядковий переклад Артема Виженка)

1
         
До створінь найпрекрасніших наша жага зростає,
І завдяки цьому краса троянди не вмирає.
Проте коли більш зріла з часом все ж зів’яне,
Пам’ять про неї далі понесе ніжний нащадок:
Та хоч ти пов’язаний з вогнем карих очей,
Живиш полум’я паливом свого єства,
Голод приносячи туди, де достаток був,
Сам  собі ворог, попри всю свою солодкість.
Зараз ти - світу свіжий витвір,
Та тільки вісник святкової весни,
У власній бруньці ховаєш свою суть,
І, тендітний скнара, що у скупості марнотратиш.
Світ пожалій, інакше, ненаситний, він
з’їсть належне тобі,
Перш ніж зустріч з могилою настане.   


№ 1
From fairest creatures we desire increase,
That thereby beauty's rose might never die,
But as the riper should by time decease,
His tender heir might bear his memory:
But thou contracted to thine own bright eyes,
Feed'st thy light's flame with self-substantial fuel,
Making a famine where abundance lies,
Thy self thy foe, to thy sweet self too cruel.
Thou that art now the world's fresh ornament,
And only herald to the gaudy spring,
Within thine own bud buriest thy content,
And tender churl mak'st waste in niggarding:
Pity the world, or else this glutton be,
To eat the world's due, by the grave and thee.