Десидентка. Расстрел глазами мужа...

Моє ти милеє дитя,
Моя коханая дружина,
Моя любов, моя родина,
Мій світлий сенс цього буття.

Твої таланти-то є море,
Маяк віршів на берегу,
Тебе, єдина, берегу,
Моя ти радість, моє горе.

Та зранку ти чогось сумна,
Чого ж бо очі помарніли?
І наче коси посивіли,
Чи може сталася біда?

Тебе питаю, ти змовчала.
Лиш на очах твоїх сльоза,
Й коротка фраза, як гроза-
Я смерть відчула- ти сказала...

А я злякатися не встиг,
Коли ж бо в двері подзвонили,
Коли ми двері відчинили-
На ґанку поліцай застиг

Спитав мене так тихо-тихо:
Ця женщина ваша жєна?
Она судом обвинена
Ведь замышляла высшим ліхо.

* * * * *

Що було далі-я забув,
Лиш на суді відкрились очі,
Здається в залі цій всі хочуть
Щоб хтось на небеса відбув.

Суддя сказав-за десиденство,
За сташний намір вбить царя,
Моя кохана, жизнь моя
Відправлена на розстріл. В сердце...

Я памятаю, як схопився,
Сказав, що також хтів убить
Того царя. Мене судіть!
І до коханої схилився...

"Ах так, сказав суддя! Так вот,
За те, що сам у всім зізнався,
І добровільно також здався,
Підеш також на ешафот...

* * * * *

А далі довгий коридор,
Солдатів купка біля стінки,
І я в обіймах свої жінки
Іду на смертний приговор.

В моїй руці її рука,
Така маленька та гаряча,
І посмішка така дитяча,
Така весела та легка.
Я подивився в її очі,
Такі широкі, синьо-сині,
І тепло стало, хоч і нині
Була година третя ночі...
Я зрозумів, що не кінець,
Що це лишень чогось початок,
І контур гноблених печаток
Не зупинить любов сердець...
І куля хай летить холодна,
Хай з свистом простір розсіка.
В моїй руці її рука,
А смерть... Вона завжди голодна...