Ви -чужi...

 

Ви  -  чужі в цьому лісі.
Не знаю, чому, та  -  чужі.
Ви у ньому такі ж недоречні,
                як звір серед міста.
Мов факір, сотворивши мені лісові міражі,
Стоїте серед них уособленням волі і мислі.
Але  -  не почуття.
Ви не маєте й крихти тепла.
Ваш костюм бездоганний,
                неначе ось-ось з манекена.
Грандіозна симфонія сонця й земного зела,
Поглинаючись Вами, уже недоступна й для мене.
Поміж Вами і мною  -
                чи світом? -
                холодна межа.
Я її не порушу, хоч як би Вам цього хотілось.
Через Вас я також цьому лісові дивна й чужа.
Я по ньому іду,
                як невидима шабля крізь тіло.
І нічого такого.
Подумаєш  -  проліски, ліс…
Трохи сонця з небес…
І нічого такого … на щастя…
Лиш таке відчуття,
                наче хтось  мені в душу заліз,
І блукає бездумно по ній, наче я по цім рясті.
Ви.
І стежка.
І я.
Декорація дуже проста.
Зеленіє трава.
Ви, звичайно, не кат.
Я  -  не жертва.
Але з Вами чомусь я замерзла,
                знекровлена,
                мертва.
І не страшно мені, тільки дивно, чого воно так?
Якось так… ні про що…
Разом з тим аж занадто, до сліз…
До якогось дурного,
                ніяк не збагненного болю.
Як Вас тяжко любити…
Вже краще любити цей ліс,
Хоч і він, як і Ви, незалежний від жодних любовей.
Залишайтесь собі за своєю стіною чеснот,
Чи прихованих вад,
                чи гордині,
                чи цноти,
                чи збочень.
Все-одно нас цей ліс,
                як суворий церковний синод,
Хоч не може простити,
                але й розлучати не хоче…

м.Вінниця