дорога iз зiр

ти знаєш, усі дороги ведуть до Криму.
на тих дорогах я нині шукаю зорі.
моє волосся пропахло сіллю, піском і димом,
побляклі очі ввібрали всю зелень моря.

мене не бачать: вони так звикли до людних вулиць.
мене не бачать, бо звикли до подорожніх.
я їм протягую повні жмені зірок-медуниць -
вони ж не бачать, бо звикли вже до порожніх.

а я насвистую, йду до синього Єрусалиму,
туди, де ночами збираються всі істинно зрячі.
там хвилі так різко засліплені сонцем, море гаряче...
цікаво, у тебе зараз очі також безжалісно сині?

ти як там? наївно чекаю від тебе звістки.
людське кільце стискається і підштовхує в хвилі.
я навіть у хвилях ловлю віддзеркалення сонного міста
й знаходжу для себе зірки.
відчайдушно білі.

і крім цього неспокою білого - більш нічого.
я читаю карту сузір*їв - вона із воску,
в руках ламається.
ці зорі мені намічають таку дорогу:
чомусь на північний схід,
у бік Краматорська.
і там уриваються.