Залишусь, як була...

 
Ти цілував мене холодними губами.
І ласками не дарував тепла.
А зорі не всміхалися над нами —
Байдужою для тебе я була.
Запитував: чи добре почувалось —
У відповідь зірвався тихий сміх.
Сама в душі з собою позмагаюсь,
Прийму на себе непрощенний гріх.
Ти все віддав, що міг — я оцінила.
Ти все зробив розсудливо, як треба.
Чому ж душею плачу — не радію,
З докором поглядаючи на тебе.
Були хвилини ті воістину прекрасні.
Ввірвались пристрастю і розтопили кригу.
Мов злодійка, вхопила жменю щастя,
Перетворивши смуток свій собі на втіху.
За це я вдячною тобі повинна бути
(Бо іншого від тебе й не чекала!).
Із сходом сонця розірвала пута,
Що ніч-насмішниця нас ними пов’язала.
Повинна бути. Це я розумію!
Чому ж аналізу проймають гостро муки?
Бо жити днем одним не вміла й не умію,
Бо ж боляче від кожної розлуки.
Бо боляче, що лиш змигнула мить —
Ти іншу вже в свої обійми кликав…
Та буду в Бога все одно просить,
Щоб Він оберігав тебе в путі від лиха.
Я ж не в свою ступила течію,
То ж буду довго ще себе за це карати.
Не вмію влитись в хіті колію —
То нічого і блуд свій починати.
Не вмію я, як всі ви розслаблятись,
І в цьому, звісно, не твоя вина.
Щасливим будь! Нам більше не стрічатись:
Залишусь краще, як була, дурна!