Мов метелик

Ти, мов метелик над квіткою,
кружляв навколо мене так,
що очі мої сяйвом стали виблискувать,
а голова запаморочилась.
Так боялася я закрутитися
і безтямною стати.
Трималася за вечірні сутінки,
бо саме тоді ти поспішав до мене.
Так поспішав,
що аж серце моє витанцьовувало.
Ох, боялася я,
що воно не втримається
і спіткнеться на радощах.
Оголюючи перед тобою
душу, я впевнена була,
що сприймеш ти її без розфарбування.
Та вкотре вже свідомість моя
охолодилася здивуванням!
Не вилікували літа мої
мене ж від наївності!
Короткий вік буває
такому бурхливому вияву почуттів.
…Покружляв і полетів,
іншого лугу шукаючи,
солодшого нектару спокуса погнала шукати.
Мені ж залишив роздуми,
трішки суму і гіркий посміх.
— А життя не скінчилося,—
шепоче задерикувата підсвідомість.
— А за сутінками знову ж
світанком земля умиється!
Та чи серце моє
почне знову витанцьовувати,
чи, можливо,
просто буде слухати музику…