Прощай навiк

Коханій №11 із м. Луцька

Скоро осінь золота настане,
Опаде все листя у саду.
Прощавай навік, моя кохана,
Я до тебе більше не прийду!
А колись же так несамовито
Я тебе, рідненьку, полюбив,
Що в свята носив букети квітів
І щодня до тебе я ходив.
І хоч ти мене - це ж треба! - вчила
Тих наук, яких я не терпів,
А проте - яка ти гарна, мила!
Все одно до тебе я ходив.
І хоч ти мене - о Небо! - вчила:
«Ленін - бог, Союз - сім’я братів!» -
А проте - яка ти рідна, мила!
Все одно до тебе я ходив.
І хоч ти мене - от лихо! - вчила
І куріння, й грубих матюків,
І мене постійно хлопці били, -
Все одно до тебе я ходив.
Бо тебе не можна не любити,
Як троянду пишну у росі,
І ніяк не можна не ходити,
Раз до тебе, люба, ходять всі.
Бо найкраща в світі цім широкім,
Найрідніша, найдорожча - ти!
Та минуло тільки десять років,
А між нами вже горять мости!
В мене серце крається від болю:
Я без тебе, мабуть, пропаду?!
Все одно! Прощай, кохана ШКОЛО!
Я студент, я в інститут іду!