Мамина журба

Ось вона, обгорнена вітрами,
В самоті тихенько спочиває:
Рідна серцю біла хата мами
На твоє повернення чекає.
Де ж ти забарилися, дитино?
Чом міське повітря в'ялить душу?
Чом згинаєш неньку безупинно,
Відчай шлеш мовчанкою і стужу.
Це без тебе її довгі коси
Поморозь самотності покрила.
А в легеньких зморшках діаманти-роси
На обличчі слід свій залишили.
А вночі, коли якось здрімнеться,
Бачить твої ніжні рученята,
І у мареві так журно осміхнеться,
Поцілує очі рідні, зоренята.
Ти ж згадай свої плаксиві крики.
(Як вона від них тебе оберігала!)
Враз перепливала всі вогненні ріки,
Утішала, пестила і звеселяла.
Тепер ти самолюбцем плинеш в забуття,
І в серці не пече, не мучить.
Вона дала тобі святе життя,
Де ж ти знайшов зчерствілу душу?
Не жде подяки за добро старенька,
Нічого іншого у Боженьки не просить.
Лише хутчій заглянь в вікно до неньки,
Коли зоря серпанок ночі тихо скосить.