Як багато собі пробачаємо
і ховаємось у собі!
Десь на споді душі ми пручаємось,
уповільнюючи свій біг.
Виправдовуючись, не мучимось
(бо ж з дрібничок яка вага?).
І біжить коліщатко минучого -
наших сумнівів і вагань.
Все забудеться. Все розгубиться
листопадово, вітряно.
Та чи ніжність здолала грубощі?
Чи грозою югу розвіяно?
Заспокоюєш і упокорюєш -
добровільно, без болю, зла.
А тим часом уже при корені
краща квітка твоя одцвіла...
Та коли у сльозі, розчулено,
стрепенеться окрайчик душі,
обізвешся - й відлуння почується
від долини до самих вершин.
Як багато собi пробачаемо...
© Copyright: Светлана Похилько, 2013
Свидетельство о публикации №113071308455
Свидетельство о публикации №113071308455
Рецензии