Я разлюбил тебя... перевод на украинский

* * * (Евгений Евтушенко)

Я разлюбил тебя... Банальная развязка.
Банальная, как жизнь, банальная, как смерть.
Я оборву струну жестокого романса,
гитару пополам — к чему ломать комедь!

Лишь не понять щенку — лохматому уродцу,
чего ты так мудришь, чего я так мудрю.
Его впущу к себе — он в дверь твою скребется,
а впустишь ты его — скребется в дверь мою.

Пожалуй, можно так с ума сойти, метаясь...
Сентиментальный пес, ты попросту юнец.
Но не позволю я себе сентиментальность.
Как пытку продолжать — затягивать конец.

Сентиментальным быть не слабость — преступленье,
когда размякнешь вновь, наобещаешь вновь
и пробуешь, кряхтя, поставить представленье
с названием тупым «Спасенная любовь».

Спасать любовь пора уже в самом начале
от пылких «никогда!», от детских «навсегда!».
«Не надо обещать!» — нам поезда кричали,
«Не надо обещать!» — мычали провода.

Надломленность ветвей и неба задымленность
предупреждали нас, зазнавшихся невежд,
что полный оптимизм — есть неосведомленность,
что без больших надежд — надежней для надежд.

Гуманней трезвым быть и трезво взвесить звенья,
допрежь чем их надеть,— таков закон вериг.
Не обещать небес, но дать хотя бы землю.
До гроба не сулить, но дать хотя бы миг.

Гуманней не твердить «люблю...», когда ты любишь.
Как тяжело потом из этих самых уст
услышать звук пустой, вранье, насмешку, грубость,
и ложно полный мир предстанет ложно пуст.

Не надо обещать... Любовь — неисполнимость.
Зачем же под обман вести, как под венец?
Виденье хорошо, пока не испарилось.
Гуманней не любить, когда потом — конец.

Скулит наш бедный пес до умопомраченья,
то лапой в дверь мою, то в дверь твою скребя.
За то, что разлюбил, я не прошу прощенья.
Прости меня за то, что я любил тебя.

1966


*** (вільний переклад П.Голубкова)

Я розлюбив тебе... Банальніша розв'язка.
Банальна, як життя, банальна, наче смерть.
Я обірву струну жорстокого романсу,
Гітару навпіл - що ламати вже комедь?!.

Не розуміє те лиш цуценя, здається,
Чого ти так мудриш, чого я так мудрю.
Як я його впущу – до тебе він шкребеться,
А впустиш ти його - він дверь шкребе мою.

Так з розуму зійти можна, мабуть, метатись...
Сентиментальний пес, ти просто ще юнець.
Та не дозволю я собі сентиментальність.
Тортури – без кінця чекати на кінець.

Сентиментальність - це є злочин надкривавий,
Коли розм'якнеш знов, наобіцяеш знов
І, крекчучи, спішиш поставити виставу,
Назвавши тупо так: «Врятована любов».

Для порятунку час - ще там, біля причалу
Від тих «ніколи!», від дитячих «назавжди!».
«Не обіцяй любов!» - нам поїзди кричали,
«Не обіцяй любов!» - нам мукали дроти.

Надломленість гілок і неба димна хмарність
Попереджали нас, невігласів подій,
Що повний оптимізм - є лиш необізнАість,
Що без гучних надій - надійніш для надій.

Гуманніше тверезо зважувати петлі,
Раніш, ніж їх надіти, - закон вериг гласить.
Не обіцяй небес, та дай хоча би землю.
До смерті не клянись, та дай хоча би мить.

Гуманніш - не тверди «люблю...», хоч любиш, - мудрість.
Як важко потім нам, коли, з цих самих вуст, -
Порожній звук, брехню почуємо, чи грубість,
І хибно повний світ - постане хибно пуст.

Обіцянки – це блеф... Любов – це нездійсненність.
Навіщо ж під обман вести, як під вінець?
Видіння добре - лиш, поки не промайне десь.
Гуманніш - не люби, якщо в кінці - кінець.

І скиглить бідний пес, нестямно: що за люди?!.
І двері – то мою, а то твою - шкребе.
За те, що розлюбив, - пробачення не буде.
Прости мене за те, що я любив тебе.