Про правосуддя

      (Стаття із скороченнями опублікована 10 липня 2013 року в газеті "Голос України" під назвою: "Судова практика вимагає коригування адміністративного та кримінального процесів".)
     Виходячи з пріоритету загально людських цінностей, визнаних принципів міжнародного права, прагнення забезпечити непорушність прав і свобод людини, в Україні прийнято і діє процесуальне законодавство.
      Процесуальне законодавство є формою життя законів. Адже від процесуального законодавства  в значній мірі залежить законність розгляду справ, заяв, матеріалів в судах, порядок скасування незаконних судових рішень.
     Без перебільшення можна зазначити, що діюче на Україні процесуальне законодавство по деяких параметрах є одним із найкращих не тільки на теренах колишнього Союзу.
      Процесуальне законодавство потребує постійного розвитку та вдосконалення, особливо зважаючи на курс нашої держави на Євро інтеграцію, створення в державі більш досконалої правової  системи, яка б забезпечувала  зміцнення законності, надійний захист прав і свобод громадян, інтересів  держави.
      Про необхідність вдосконалення законодавства в першу чергу свідчать десятки тисяч незаконних судових рішень, мільйони не виконаних судових рішень, різне трактування деяких основних принципів права процесуальними кодексами.
      Відповідно до ст.7 Загальної декларації прав людини всі люди рівні перед законом і мають право, без будь якої різниці, на рівний захист законом.   
      Статтями 8,124, 129 Конституції  України передбачено, що в Україні діє  принцип  верховенства права та що правосуддя здійснюється виключно судами, які є незалежними і підкоряються лише закону.
     Крім того, ст. 55 Конституції України гарантовано право  на оскарження   судових  рішень.  Згідно  з рішеннями  Конституційного Суду № 9-зп від 25.12.97  № 6-зп від 25.11.97, № 19-рп/2011 від 14.12.2011р., суд  не  може  відмовити  у правосудді,  якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи   порушені   або  порушуються,  створено  або  створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод.
       А  ст. 14 Закону   України «Про судоустрій і статус суддів» передбачає , що  учасники  судового  процесу  та  інші  особи  у випадках і порядку,  встановлених  процесуальним  законом,  мають  право   на апеляційне  та  касаційне оскарження судових рішень,  а також на перегляд справи Верховним Судом України.
      Але, деякі діючі закони обмежують  право на оскарження та перегляд судових рішень.
      Так, діюче на Україні процесуальне законодавство не передбачає право на оскарження постанов про притягнення до адміністративної відповідальності в касаційному порядку та позбавляє права на перегляд справи Верховним Судом України. При цьому не враховано, що на Україні щорічно судами притягується до адміністративної відповідальності біля 1 млн. осіб, а  апеляційними судами скасовується біля 10 тис. судових рішень та що  тисячі громадян законодавчо, всупереч вимогам Конституції України, позбавлені можливості звернутися за захистом своїх прав до суду касаційної інстанції та до Верховного Суду  України.
      Законодавством більшості країн, які ратифікували міжнародні правові акти з питань захисту прав людей передбачено порядок  касаційного оскарження судових рішень у справах про адміністративні правопорушення. Зокрема, кримінальний процесуальний кодекс Німеччини та Господарський процесуальний кодекс Росії передбачають право оскарження таких судових рішень в касаційному порядку.
      Тобто, громадяни та службові особи України, яких притягнуто судами до адміністративної відповідальності мають право оскаржувати рішення судів першої та апеляційної інстанцій до міжнародного суду, а  не до суду касаційної інстанції.         
     Тому, доцільно надати таким особам  право оскаржувати постанови судів  до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ та до Верховного суду України.
     Крім того, не сприяє захисту прав і свобод громадян в суді і та обставина, що в законі «Про судоустрій і статус суддів» не передбачено обов’язок судів всебічно, повно і об’єктивно розглядати справи та матеріали, як то було передбачено   в скасованому Законі «Про судоустрій України».
     Відповідно до ст. 24 Конституції України громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.
     Однак, ст.99  кодексу адміністративного судочинства України   не відповідає вимогам  ст.7 Загальної декларації прав людини, ст. 24 Конституції України, які  гарантують рівні права перед законом.
      Так,  ч.3 ст.99 КАСУ  обмежує місячним строком термін звернення до суду  осіб, які проходять чи проходили публічну службу.В той час,  ст.233 Кодексу законів про працю України  не обмежує будь яким строком право працівників на звернення до суду з позовом про стягнення належної їм оплати за працю   будь яким строком.
   Рішенням Конституційного Суду України  від 15 жовтня 2013 року по справі №8-рп/2013 внесено ясність та  зазначено, що   у разі порушення роботодавцем законодавства про оплату праці не обмежується будь-яким строком звернення працівника до суду з позовом про стягнення заробітної плати, та  про стягнення сум індексації заробітної плати та компенсації втрати частини заробітної плати.
      Тобто, Адміністративний процесуальний  кодекс України незаконно обмежує права громадян та службових осіб  статусом    публічної служби.
     Не  сприяє  дотриманню вимог  ст.8,55,124,128 Конституції України ст. 14 закону   України   «Про судоустрій і статус суддів», відповідних міжнародних правових актів  і встановлення  процесуальними законами меж розгляду справ судами апеляційної та касаційної інстанцій.
       Так, ст. 303, 335  Цивільного процесуального кодексу України встановлені межі розгляду справ апеляційним судом та судом касаційної інстанції. Зокрема, вони мають право проводити перевірку справ в межах скарг. Суду касаційної інстанції  заборонено вирішувати питання про достовірність або не достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одного доказу над іншим.
      Статтею 111-7 Господарського процесуального кодексу України, ст. 435 Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, судам касаційної інстанції також заборонено вирішувати питання про достовірність або не достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одного доказу над іншим.
    Виходить парадоксальна ситуація. Як можна перевірити законність вироків, постанов, ухвал судів першої та апеляційної інстанцій, не перевіряючи наявність,допустимість та достовірність доказів, перевагу одних доказів над іншими, правильність їх оцінки судами першої та апеляційної інстанції? Адже від доказів, їх належної оцінки  в основному залежить кваліфікація злочинів, законність судових рішень. 
   Законодавство розвинутих країн зобов'язує суди апеляційних та касаційних інстанцій,  без будь яких обмежень, керуватись  принципами законності та захисту прав і законних інтересів учасників процесу. Зокрема, згідно Кримінального процесуального кодексу Німеччини, межами розгляду кримінальних  справ в апеляційній та касаційній інстанціях є  законність вироку.   
   Відповідно до ст.604 Цивільного процесуального кодексу Франції метою касаційного розгляду справ є скасування рішень, які не відповідають положенням закону. Французька судова система, є однією з найбільш прогресивних, оскільки базується на багатовіковій традиції поваги до законів. Ще на початку 16 століття Людовик Х11 провів судові реформи в основі яких був проголошений ним принцип «Закон это государь над государями». За судові реформи та за особисті позитивні якості  цього короля назвали «батьком народу». Очевидно король добре розумів, що «Господствующие идеи господина есть господствующими идеями слуги» і не бажав, що будь які дії суддів та інших представників влади ставали законом.
     Процесуальне законодавство Росії та процесуальне законодавство деяких інших країн також ставить за мету скасування судами апеляційних та касаційних інстанцій незаконних судових рішень, фактично без будь яких меж перегляду справ. Крім того, законодавством Росії передбачено перегляд судових рішень, крім перегляду в апеляційному і касаційному порядку, ще й  в порядку наглядового провадження.   
   Тобто, обмеження, які встановлено процесуальними законами щодо меж розгляду справ судами апеляційної,касаційної інстанцій свідчать про грубе порушення ст.8,55,124,128 Конституції України, ст.2,6 Закону Про судоустрій України,ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод  щодо  здійснення  правосуддя  на  засадах  верховенства права, забезпечення захисту гарантованих Конституцією України  та  законами  прав і свобод людини і громадянина,  прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави шляхом  всебічного,  повного  та   об'єктивного розгляду  справ на усіх стадіях розгляду справ.
     Наявність штучно створених  меж розгляду справ вищестоящими судами не сприяє своєчасному виявленню та скасуванню незаконних судових рішень, поновленню прав громадян та сприяє збільшенню числа звернень до Європейського суду. 
     Статтею 1 Цивільного процесуального кодексу  України передбачено, що завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ.
     Разом з тим, ст.131 ЦПК України передбачено обмеження щодо подання доказів. Докази мають бути подані до або під час попереднього засідання у  справі, а якщо таке засідання не проводилось- до початку розгляду справи по суті. В іншому випадку докази приймаються, якщо сторона доведе, що докази подано несвоєчасно з поважних причин. Тобто, у разі наявності фактичних доказів, необхідність подачі яких на погляд сторони була не обов’язковою, чи сторона просто своєчасно не згадала про них, їх можна приєднати до справи тільки за згодою суду. Зазначена обставина, при відсутності переліку поважних  причин, які дають право на долучення доказів, дає можливість суду їх безпідставно відхиляти, що не сприяє  справедливому і  неупередженому вирішенню справ.
      Цивільний процесуальний кодекс Франції вирішує питання щодо надання доказів у відповідності з вимогами міжнародних правових актів щодо захисту прав людей. Зокрема ст.563, 564, 565 кодексу сторонам надано право під час розгляду справи, в т.ч.апеляційного заявляти  нові вимоги для зарахування  чи відхилення вимог протилежної сторони, нові докази, доводи, документи для  вирішення питань пов’язаних з вступленням до справи третьої сторони, чи у зв’язку з виникненням нових обставин, чи у зв’язку з виявленням нового факту. Такі вимоги і докази не є новими якщо вони не виходять за межі вимог, які було заявлено в суді першої інстанції.
     Тому, надання сторонам права подавати  докази у цивільних справах в наведеному порядку  буде сприяти постановленню законних рішень.   
      В листопаді 2012 року набрав чинності новий Кримінальний процесуальний кодекс України, який призваний вдосконалити кримінальне провадження щодо захисту особи, суспільства та держави від кримінальних правопорушень. Відповідно до ч.2 розділу 10 Кодексу втратив чинність Кримінально-процесуальний кодекс України, який затверджено законом Української РСР в 1961 році. А ст.11, 13 розділу 11 Кодексу 2012 року передбачено, що справи, які на день набрання чинності Кодексом  надійшли до суду та знаходяться на розгляді в судах та порядок оскарження рішень які не набрали законної сили на день набрання чинності цим Кодексом, регулюються старим Кодексом який, як зазначено, втратив чинність.  Тобто, кримінально-процесуальний кодекс одночасно є таким, що втратив чинність і таким, що діє в певних випадках. При всіх позитивних якостях нового кримінального процесуального кодексу, він, зокрема, не передбачає право на оскарження до суду повідомлення про підозру аж до надходження до суду  завершеного кримінального провадження, не передбачає оскарження рішень про початок досудового розслідування...
     Тільки у Господарському процесуальному  кодексі України не передбачено строк для усунення недоліків касаційної скарги   та не передбачено  порядок подання такої скарги після усунення недоліків. У зв'язку з цим Вищий господарський суд, керуючись  ч. 3 ст. 111-3 ГПК фактично не законно відмовляє у прийняті до розгляду значної кількість касаційних скарг, не обґрунтовано мотивуючи це тим, що стороною не ставилось питання про поновлення строку, або через відсутність підстав для поновлення пропущеного строку. Тобто, ВГСУ порушує вимоги міжнародних правових актів, Конституції України щодо реалізації права на судовий захист, ч.7 ст.4 ГПК України, яка забороняє відмову у розгляді справи з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні правовідносини. Така ситуація дає суду право на власний розсуд вирішувати чи розглядати чи не розглядати касаційну скаргу, що створює умови для «посівання».
     Діюче процесуальне законодавство надає право Верховному Суду України  переглядати судові рішення з  підстави  неоднакового  застосування  судами  касаційної інстанції  одних  і  тих  самих норм матеріального права,  що мало наслідком   ухвалення   різних   за   змістом   судових    рішень у подібних правовідносинах.
    Але, рішення про допуск справ до провадження чомусь приймаються судами касаційних інстанцій, тобто судами,  рішення яких оскаржуються до Верховного суду України. Це нонсенс. Як можна надавати право тому, чиї дії оскаржуються вирішувати чи допускати до розгляду скаргу на його рішення.
     Тільки до   Вищого господарського суду України в 2012  році надійшло 1,7 тис. заяв про перегляд рішень касаційної інстанції Верховним Судом України. За результатами перевірок цих заяв ВГСУ постановлено тільки 65 ухвал про допуск справ до провадження Верховного Суду України. Для того, що виключити вплив людського фактора та інших обставин  на прийняття рішень про допуск справ до розгляду Верховним Судом України  доцільно і справедливо надати право  допуску справ до провадження Верховному Суду, тобто суду, який має право вирішувати справи.
        Компетенція Верховного Суду, який є вищим судовим органом в системі судів загальної юрисдикції не відповідає наданим йому повноваженням.   Так, Верховний суд України має право переглядати  судові рішення  з  підстав  неоднакового  застосування судами   (судом)  касаційної  інстанції  однієї  і  тієї  ж  норми матеріального  права  у  подібних   правовідносинах   у   порядку, передбаченому процесуальним законом. Тобто, коли суди касаційної інстанції порушили норми процесуального права оскаржити їх дії можна не до ВСУ, а до Європейського суду.
     Крім того, процесуальним законом, зокрема п. 1 ч.1 ст. 400-12 КПК 1960 р.,який чинний для певної категорії справ передбачено, що  подібність суспільно небезпечних діянь за певними зовнішніми ознаками, встановлена у двох і більше кримінальних справах, не завжди зумовлює однакове застосування однієї й тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність, оскільки однакове застосування однієї й тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність можливе лише за умови, що фактичні обставини суспільно небезпечних діянь у цих справах є однаковими, не відрізняються між собою, по суті є такими самими.
     Оскільки, абсолютно подібних справ, обставин, доказів, судових рішень як і людей фактично не буває,  ВСУ зобов’язаний, знайшовши хоч одну різницю у фактичних обставинах справ,  відмовити у перегляді справи.
    Це може перетворити  Верховний Суд - найвищий судовий  орган у системі судів загальної юрисдикції на орган, який не перевіряє законність судових рішень без будь яких обмежень, а шукає декілька відмінностей у судових рішеннях для того щоб відмовити у розгляді справи. Крім того, не усі справи, у яких по різному застосовуються закони, переглядаються судами касаційних інстанцій.Це в першу чергу тисячі  справ, у яких законом заборонено касаційне оскарження судових рішень( рішення у справах про адміністративні правопорушення, рішення у справах щодо пенсійних, соціальних виплат, виплат пільг дітям війни та ін., зокрема справ так званого скороченого провадження по ст.183-2 КАСУ. Десятки тисяч різних за змістом судових рішень, які не оскаржувались до судів касаційної інстанцій не можуть оскаржуватись до Верховного Суду України.  Це може створити таку ситуацію, де у кожного судді свій закон.
     Надання  судам ст.218 ЦПК України, 85 ГПК України, 167 КАС України, ст.376 Кримінального процесуального кодексу України  права проголошувати тільки вступну та резолютивну частину рішень, та протягом 5 днів виготовляти їх  повний текст, порушує принцип безпосереднього розгляду справ, таємницю нарадчої кімнати та вимоги інших  норм права,  оскільки суд всупереч вимогам законів проголошує вступну та резолютивну частину рішень, а потім їх описує і обґрунтовує.
     Відповідно до вимог ст.215 ЦПК України, 84 ГПК України,  ст.163, 165 КАС України, суди в описових  частинах рішень зобов’язані викладати зміст і підстави позовних вимог, розміру позовних вимог, якщо вони мали місце, і узагальнено викласти позицію відповідача: чи визнає він позов, а якщо визнає, то повністю чи частково; у разі заперечень - у чому суть заперечень проти позову; пояснення осіб, які беруть участь у справі, а також зазначити докази і обставини, для встановлення яких вони досліджувалися.
     У мотивувальній частині рішення суд має наводити дані про встановлені обставини, що мають значення для справи, їх юридичну оцінку та визначені відповідно до них правовідносини, а також оцінку всіх доказів, розрахунки, з яких суд виходив при задоволенні вимог. Встановлюючи наявність або відсутність фактів, якими обґрунтовувалися вимоги чи заперечення, визнаючи одні та відхиляючи інші докази, суд має свої дії мотивувати та враховувати, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.
     Суть нарадчої кімнати не в тому, щоб проголосити рішення яке  потрібно, а потім його мотивувати, а суть в тому, щоб під час описання і мотивації рішення суддя прийняв законне і справедливе рішення.

     Не досконалість наведених та деяких інших  законів, їх не відповідність Конституції України є однією з причин порушення прав та свобод громадян, збільшення внаслідок цього звернень до  деяких судів, в т.ч. до Європейського суду, збільшення кількості судових рішень, які скасовуються, особливої актуальності набуває питання своєчасного усунення недоліків у діючому законодавстві.
       Не сприяє усуненню зазначених недоліків і та обставина, що  суди, органи прокуратури, які мають найбільш детальну інформацію про наявні недоліки в законодавстві, позбавлені права законодавчої ініціативи.
      Тому, надання законодавчої ініціативи Верховному Суду та Генеральній прокуратурі України  в значній мірі буде сприяти своєчасному приведенню законодавства у відповідність до Конституції України, міжнародних правових актів, які ратифіковано Україною.
       Про недосконалість законодавства, яке сприяло скасуванню незаконних судових рішень також певною мірою  свідчить і та обставина, що до дисциплінарної відповідальності за  умисні  порушення  норм  права  чи  неналежне   ставлення до службових обов'язків в 2012 році притягнуто 138 суддів загальних судів, при наявності біля 10 тис. скасованих  вироків, постанов, ухвал судів. Схоже, що недосконалість, неоднозначність законів сприяли прийняттю незаконних рішень та свідчать про відсутність підстав для притягнення суддів, рішення яких скасовано як незаконні, до відповідальності.
      Незначна кількість притягнутих до дисциплінарної відповідальності суддів  також може свідчити про те, що колегії апеляційних та спеціалізованого судів  у більшості  випадків скасування вироків та інших рішень судів через  умисне  порушення  норм  права  чи  неналежне   ставлення до службових обов'язків не ставили питання про відповідальність винних. Тобто, в системі судових органів не належним чином діє принцип відповідальності судів за винесення незаконних вироків та за  постановлення незаконних рішень. Біля третини вироків судів першої інстанції скасовується судами апеляційної інстанції. Незважаючи на, що частина таких вироків скасовується через те, що під час розгляду справи в суді першої інстанції не дотримано вимог законів, питання про відповідальність таких суддів практично не вирішується.
     Цілком очевидно, що важливим етапом  реформування має бути забезпечення дотримання законів суддями та всіма учасниками судочинства. Для цього є такі механізми як апеляційне, касаційне оскарження, право звернення до Європейського Суду з прав людини. Також надзвичайно важливим елементом забезпечення законності притягнення до  відповідальності суддів за прийняття незаконних рішень.
    
       Але, діюча система захисту суддів від впливу на їх діяльність надає можливість деяким суддям уникати відповідальності за прийняття незаконних рішень.
        Так, щорічно вищестоящими судами скасовується  біля  10 тис. судових рішень, а  до дисциплінарної відповідальності притягується тільки біля 100-150 суддів. В 2013 році тільки одного суддю засуджено за постановлення завідомо неправосудного судового рішення.
        Органи, які вирішують питання про  притягнення суддів до дисциплінарної відповідності допускали випадки безпідставної відмови у відкриття дисциплінарних проваджень. Про це переконливо може свідчити вивчення звернень за результатами яких відмовлено у відкритті дисциплінарних проваджень та у накладенні дисциплінарних стягнень.
       Однією з основних причин відмови у притягненні до дисциплінарної чи кримінальної  відповідальності суддів є посилання на те, що  вирок, постанова,ухвала суду не скасовані.
     Відповідно до вимог  ст.2,7,10, 214  КПК  України  слідчий, прокурор зобов’язані невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви про вчинення злочину, в т.ч. суддею, зареєструвати заяву та  розпочати досудове розслідування. Тільки за результатами досудового та судового слідства може встановлюватись наявність чи відсутність в діях особи  в т.ч. судді складу злочину.
     Статтею 459 Кримінального процесуального кодексу України передбачено, що підставою для перегляду судових рішень за ново виявленими обставинами є також зловживання слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду під час кримінального провадження, якщо вони встановлені вироком суду, що набрав законної сили, чи за певних умов ці  обставини встановлені матеріалами розслідування.
      Але прокурори, слідчі всупереч вимогам законів, практично у всіх випадках не реєструють в ЄРДР заяви та повідомлення про постановлення завідомо неправосудних судових рішень( вироків, ухвал, постанов) з тих підстав, що судова влада є незалежною, та що факт залишення судових рішень в силі вищестоящими судами спростовує факт винесення  судами завідомо неправосудних рішень.   При цьому не враховується, що судові рішення, які безпосередньо не стосуються самого судді, не є підставою не проведення досудового розслідування.
      Скарги на бездіяльність слідчих та прокурорів, які відмовляюся реєструвати в ЄРДР заяви та повідомлення про вчинення злочинів суддями, суди з відомих причин як правило не задовольняють.       
      Для виконання зазначених вимог закону не потрібно проводити реформи, а потрібно щоб прокурори і слідчі, судді належно виконували вимоги законів.
      Щоб уникнути тиску на суддів КПК України, в ст.480-482,  передбачив особливий порядок кримінального провадження щодо суддів, оскільки тільки прокурори областей та деякі інші вищестоящі прокурори мають право  повідомляти про їх підозру.
    Для того, щоб уникнути можливого туску на суддів доцільно також передбачити в  ст.214 КПК України, що право розпочинати досудове розслідування щодо суддів надається тільки Генеральному прокурору України, його заступникам, прокурорам областей, а не усім слідчим та прокурорам.         

     Зрозуміло, що досягнути рівня співрозмірного справедливого і чесного  правосуддя тільки шляхом притягненням до дисциплінарної відповідальності суддів, які порушили закони, без вдосконалення законів та підвищення правосвідомості суддів неможливо. Але, судді, які приймають явно незаконні  рішення мають нести передбачену законом відповідальність, незалежно від того чи скасовано те чи інше незаконне  рішення (вирок, постанова,ухвала).  Встановлення у передбаченому законом порядку  факту постановлення судом незаконного судового рішення  є підставою для його скасування.
     Відповідно до ст. 124 Конституції України судові рішення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до виконання на всій території України. На виконання зазначених вимог Конституції в ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів зазначено, що судові рішення,  які набрали законної сили, є обов'язковими до  виконання  усіма органами державної влади,  органами місцевого самоврядування,  їх посадовими та службовими особами,  фізичними і юридичними  особами  та їх об'єднаннями на всій території України.
     Невиконання    судових    рішень    тягне     за     собою відповідальність, установлену законом. Але  на України, за деякими відомостями, щорічно не виконується від 40 до 80 відсотків судових рішень. Тільки в 2012 році, за даними виконавчої служби, не виконано біля 3 млн. рішень судів. Вказана цифра не відображає реального стану виконання рішень судів, оскільки при цьому не враховано не виконані рішення судів, у яких сторони не отримали виконавчі листи. Це значна кількість громадян, на користь яких суди постановили рішення про передбачені законом виплат як дітям війни, учасникам бойових дій, потерпілим внаслідок аварії на ЧАЕС.
   Тобто, не виконуються  значна частина обов'язкових для виконання рішення судів, які набрали законної сили оскільки Кабінету Міністрів не    виділив для цього кошти. 
   Це стало можливим тому, що Конституційний Суд України у рішенні  від 25 січня 2012 року № 3-рп/2012   не зважаючи на положення статті  22 та інших  статей Конституції України  узаконив можливість здійснення державою  соціальних витрат ( потерпілим внаслідок аварії на ЧАЕС, учасникам бойових дій в Афганістані, дітям війни та ін.)  не лише на підставі законів, а й через підзаконні нормативно-правові акти, зокрема постанови Кабінету Міністрів України. Таке рішення може призвести до порушення  Конституції і до домінування підзаконних актів над законами. Це надзвичайно тривожна тенденція. Адже, відповідно до  ст. 5,75,92 Конституції України народ є єдиним джерелом влади, від імені якого закони приймає Верховна Рада. У державі, де підзаконні акти виконавчої влади мають вищу юридичну силу ніж Конституція, незаконно зупиняють виконання судових рішень, а законодавчий орган приймає закони за «помахом руки» виконавчої  влади, не може вестися мова про правову державу.
      Тому, надання громадянам права оскаржувати рішення у  справах про адміністративні правопорушення до суду  касаційної інстанцій та до Верховного Суду України, зняття будь яких обмежень при розгляді справ  судами апеляційної та касаційної інстанцій, крім обов’язку прийняття законних рішень та скасування незаконних судових рішень, надання Верховному Суду України права вирішувати які справи приймати до розгляду, не створювати прецеденти, а скасовувати незаконні рішення судів касаційних інстанцій, своєчасне вдосконалення законодавства, надання права законодавчої ініціативи Генеральному  прокурору  України, Верховному Суду України,  зобов’язання всіх вищестоящих судових інстанцій ставити питання про відповідальність суддів, які порушили закон, реальне виконання судових рішень, сприятиме захисту прав і свобод  громадян, зростанню авторитету судів та держави.

 Адвокат                В.Свиридов

Р.S. Деякими кодексами, зокрема ст.93 Господарського процесуального кодексу України передбачено що  рішення місцевого господарського суду може бути оскаржено протягом 10 чи 5 днів з часу їх ухвалення, незважаючи на те, коли стало  відомо сторонам про нього. А ст.87 ГПК України передбачено обов’язок судів першої інстанції направляти копії судових рішень, день отримання яких є початком перебігу строку оскарження.
    Тому Апеляційні суди, мають право всупереч вимогам законів та всупереч здоровому глузда за свої бажанням  відмовляти у апеляційному розгляді справ через перебіг зазначеного 10 чи 5 денного терміну.

Схоже, що влада приймала такі суперечливі закони, при яких будь яке судове рішення може вважатись законним та тільки один із 100 суддів, які порушили закони може бути притягнутим до дисциплінарної відповідальності та один суддя із 10000 суддів, які постановлювали незаконні рішення, може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, для того щоб віддячити суддям за вірне служіння. Як віддячують, ті хто має гроші усім давно відомо.

Останнім часом також «покращився» доступ до правосуддя шляхом значного збільшення судового збору  (для підвищеннч зарплатні та умов праці суддів) за подання позовів, апеляційних та касаційних скарги та шляхом встановлення податку для адвокатів, як само зайнятих осіб в розмірі 49 % від отриманого прибутку. Це значно сприяло зростанню офіційної вартості доступу до правосуддя і значно скоротило кількість осіб, які мають матеріальну можливість захистити свої права та  законні інтереси в судах.
     Також не сприяє покращенню доступу до правосуддя і той факт, що податківців, пенсійний фонд, прокурорів також зобов’язано сплачувати судовий збір.   Але, разом з тим, це спиятиме зменшенню кількості апеляційних та касаційних скарг, які подавли зазначені органи для «справних показників роботи», які створювали її видимість, для того, щоб зняти з себе відповідальність. У звязку з цим 20-40% таких апеляційних та касаційних скарг, від загальної кількості усіх апеляційних та касаційних  скарг судами не задовільнялись. Внаслідок цього суди перевантажувались роботою, зайво витрачали кошти та процесуальні засоби.
       Ще в давнину було відомо, що суддя чи чиновник, які прийняли незаконне, несправедиве рішення, приймають його проти себе.
     У випадках неналежного виконання обовязків, порушення вимог законів, навіть у випадках залишення в силі фактично  незаконних судових рішень,наділені владою несуть подвійну відповідальністью.
        Разом з тим, навіть досконалі закони не зможуть забезпечити законність та справедливість, у тих випадках коли їх застосовують ті хто немає совісті і честі, хто втратив людську подобу. 
       Кажуть, що в програмі судової реформи є пункт, який передбачає заміну усіх, біля 9,5 тисяч  суддів. Злі, ворожі язики говорять про те, що все може бути  за корупційними схемами. Не дай Боже, щоб заміна і призначення нових суддів відбувалось за старою, дореволюційною  схемою, при якій це вартувало біля 100 і більше тисяч дол.
        Також цікавою може бути ситуація у якій під час реформування прокуратури і міліції на керівні посади будуть призначати за старою схемою.
        Проведення реформ є і буде показником морального і духовного стану влади, суспільства.

         Держава, суспільство певною мірою відповідають за діяння кожного громадянина, в т.ч. службових осіб, суддів, але тепер настав час коли кожен має можливість робити той чи інший вибір і нести особисту персональну відповідальність за свої діяння. 
19 листопада 2015 р.