дорослiсть

Я думала: я виросту і моє слово важитиме більше, ніж повітря.
Я помилялася. Бо навіть я не чую те, що випадає з моїх вуст.
Я думала /наївна, ха!/, що вік - загострене сталеве важке вістря,
Яке змогла б використати для протекції своїх переконань і своїх дум.

Я думала, що виросту і в мене буде файний і турботливий "мущина".
Він файний, так, турботливий. Кохаю я його безглуздо і безтямно.
Та я не знала досі - од любові тої ця доросла більшість просто гине.
А решту поглинає повсякденності велика сіра гнила яма.

Я думала, що зможу я нарешті все робити так, як заманеться.
Що більш ніхто й ніколи вже не зможе це сказати: "нє, нєльзя".
Ну і дурепа я була. Бо ж сильний світу сьОго просто посміється.
І тільки нявкни щось.. "Ну, сучко! Ти дірвалась. Мовчать! Сядь!"

Я думала, що виросту і може якимсь дивом усе зміниться на краще.
Адже тоді я уявляла собі це, як феєричну світлу казку.
Але чи я така..ніяка, чи дорослість таки повністю погана і пропаща,
Та вижити щоб, я щораз дитини одягаю дурнувату маску.