Лiна Костенко - Дзвенять у вiдрах крижанi кружальц

Звенят  по  вёдрам  льдинки  словно  пяльцы.
Село  -  в  снегах,  на  тропке  нет  уж  душ.
Кто  б  старой  груше  подышал  на  пальцы,
Ей,  верно,  снятся  горсти  спелых  груш.
.
Ей  снятся  облака,  в  июле  грозы,
Тень  от  свечи  в  дрожании  руки.
А  окнам  в  сон  мороз  наклеил  слёзы.
К  теплу  умчали  майские  жуки.
.
С  дождём  и  снегом  трубы  -  лишь  названье,
Упал  забор  -  зачем  вновь  городить?
Живёт  в  той  хате  дед-воспоминанье,
А  летом  -  всё  под  грушею  сидит.
.
Забор  и  хата,  груша  рядом  с  домом,
И  проса  просыпь  там,  где  был  поглаже  лёд  -
Всё  вспоминается  с  душистым  хлебным  дымом.
И  тропка,  по которой  теперь  лишь  снег  идёт…


Оригинал стихотворения Лины Костенко:

Дзвенять у відрах крижані кружальця.
Село в снігах, і стежка ані руш.
Старенька груша дихає на пальці,
їй, певно, сняться повні жмені груш.

Їй сняться хмари і липневі грози,
Чиясь душа, прозора, при свічі.
А вікна сплять, засклив мороз їм сльози.
У вирій полетіли рогачі.

Дощу і снігу наковтався комин,
і тин упав, навіщо городить?
Живе в тій хаті сивий-сивий спомин,
улітку він під грушею сидить.

І хата, й тин, і груша серед двору,
і кияшиння чорне де-не-де,
Все згадує себе в свою найкращу пору.
І стежка, по якій вже тільки сніг іде...

Папка 23 - стихотворение 66