В пустыне одичавших снов по Лине Костенко

Хелена Фисои

В пустелі здичавілих снів,
Де обрій
             тисне, крає небо,
Де, як дощу, чекаєш слів –
Їх стільки визріло  для тебе!
 
Навіщо? –
        Де ти?
                Хто ти є? -
Омана спраги? Лялька серця?
Чиєсь чекання,
                чи – моє?
От, бачиш: хочеш - мрій, чи - сердься.

Таке таємне - все твоє,
Та я тебе неначе знаю…
В відлунні морок розтає,
Коли нас ночі протинають.

З оманою світліша ніч? -
Чому ж я інші оминаю?
Жену від серця параліч:
З твоїм іменням засинаю.

Ти є примара самоти?
Хай буде так! –
                Моє прозріння  -
Не за гірьми! Зів’янеш ти
За мить:
          цвіт,
               зав’язь
                і  коріння.

_________________________________

Вірш Ліни Костенко

В пустелі сизих вечорів,
В полях безмежних проти неба
о, скільки слів,
і скільки снів
мені наснилося про тебе!

Не знаю, хто ти,
де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.

І я прийду в життя твоє,
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.

Я ради цього ладна жить.
Всі інші хай проходять мимо,
аби в повторах не згубить
Одне,
          Своє,
                Неповториме.

Нехай ти – витвір самоти,
нехай це – згадка і омана!
Моєму серцю снишся ти,
як морю снятся урагани.