До слова

      

Воно звучить, як клич до бою,
Як тиха сповідь при свічі…
Воно зі мною, і з тобою
Удень, увечері, вночі…
Воно – як відсвіт талісману,
Як дощ, як вересня гроза,
Як сиві мороки туману,
Як сміх, як радість, як сльоза…
Воно нетлінне, як молитва,
І не горить, й не замерза,
Як долі вищивана лиштва,
Де чорне й біле, й бірюза.
Воно – це слово! Ним – сміюся,
І плачу ним в скорботні дні,
Його лишитися боюся,
Не жить без нього вже мені!
Я йому серце відкриваю,
Із ним ділю все пополам,
Його від ворога сховаю,
Його нікому не віддам!
О слово рідне, ти – жар-птиця!
Тебе любила, як могла.
Мені давало ти напиться
Із твого диво-джерела.
Тож я тебе від гроз сховаю,
Від гайвороння заступлю,
Тобі тихенько заспіваю
І розповім, як я люблю…
Не дай нам, Боже, знищить квіти,
Що предки сіяли давно,
Давайте жити і радіти,
Що слово є! Що є воно!
Що воно рідне нам до болю,
Як тиха сповідь при свічі,
І що звучить, як клич до бою,
Якщо нагрянуть палачі…