Григорий Сковорода. Пчела и шершень

  Григорий  Сковорода.
 
БДЖОЛА ТА ШЕРШЕНЬ
 
- Скажи мені, Бджоло, чого ти така дурна? Чи знаєш ти, що плоди твоєї праці не стільки тобі самій, як людям корисні, а тобі часто і шкодять, приносячи замість нагороди смерть; одначе не перестаєш через дурість свою збирати мед. Багато у вас голів, але всі безмозкі. Видно, що ви без пуття закохані в мед.     -    -Ти поважний дурень, пане раднику,- відповіла Бджола.- Мед любить їсти й ведмідь, а Шершень теж не проти того. І ми могли б по-злодійському добувати, як часом наша братія й робить, коли б ми лише їсти любили. Але нам незрівнянно більша радість збирати мед, аніж його споживати. До сього ми народжені і будемо такі, доки не помремо. А без сього жити, навіть купаючись у меду, для нас найлютіша мука.
Сила:    
Шершень - се образ людей, котрі живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити і таке інше. А бджола - се символ мудрої людини, яка у природженому ділі трудиться.

  Из  Григория  Сковороды.

       ПЧЕЛА  И  ШЕРШЕНЬ

Раз  шершень  в  половине  лета
На  сход  пчелиного  совета
Был  избран  манией  толпы,
И  ну  частить  трудолюбивых,
Вельможным  гневом  опалив  их:
«Зачем  вы,  пчёлы,  так  глупы?

За  делом  отдыха  не  зная,
Довольны  жертвенной  судьбой,
Мёд  в  соты  носите  гурьбой,
Себя  работой  изнуряя,
Оброк  сдаёте,  жизнь  губя,
И  всё  не  в  прок,  не  для  себя.

В  толк  не  возьму  я,  хоть  убей:
Всяк  из  людей — вам  лиходей;
Ни  труд,  ни  ляд  вас   не  спасут -
Придут  и  взяток  унесут.

Худое  это  ремесло -
Творить  добро  в  ответ  на  зло.
Как  не  крутитесь,  закрома
Пусты... Вы,  девки,  без  ума!»

«Молчи,  советник  узколобый,
Слепой  болван  чистейшей  пробы.
Наш  мёд -  что  шершень,  что  медведь -
Хотят  на  сладкое  иметь.

Собраты-трутни  иногда
Не прочь  отведать  без  стыда
Тягучий  мёд,  сочтя  за  честь
Иными  собранное  съесть.

Не  для  того  мы  рождены:
Не  зная  личного  резону,
Работой  вознаграждены,
Трудиться  истово  должны,
Чтоб  чести  не  было  урону.

Взгляни  на  трутней.  Жалок  вид  их:
Беспутны,  мелочны,  сердиты,
Глухой  тоске  обречены
Черны  их  души  и  скучны;

Не  знать  им  счастья  озаренья,
Раденья  поиска,  горенья.
Восторг  ловитвы,  хмель  труда
Не  опьянит  их  никогда.

Сколь  счастлив  кот,  подстерегая
У норки  мышь...   
                как,  настигая,
Ликует...   
           но, сдавив  слегка,
На  жертву  глянет  свысока
И  прочь  идёт,  гордясь  собой,
Победно  хвост  задрав  трубой.

КОЛЬ  ВСЁ,  ЧТО  ЛЮБО,  В  ДОМЕ  ЕСТЬ,
ВРАЗ  ИЗОБИЛИЕ  ПРИСКУЧИТ.
НЕ  ИЗБЕЖАТЬ  ТОСКИ  ДРЕМУЧЕЙ
БЕЗ  ДЕЛА   СРОДСТВЕННОГО   ДНЕСЬ
УМУ...      
         ЕГО  ВСЕ  ЛИКИ  АДА
РАСТЛЯТ  ПОГИБЕЛЬЮ  РАСПАДА.