Вона

Лякаючись і погляду, і слова,
Схилившись серцем ніжним до землі,
Вона все йшла, замріяна й чудова,
Руками щось шукаючи в імлі.
Йшла довго, рівно позіхала,
Все прагнула покликати когось,
А навкруги природа їй брехала,
Що всім піти негайно довелось.
Але вона, не змінюючи настрій,
Йшла пішки шляхом між квіток,
Чи мріяла вона, чи то все айстри,
Вона все вірила в чарівність пелюсток.
Збирала квіти, радості, печалі,
Формуючи один такий букет,
Що бачучи його, чужі кричали.
Свої ж знімали з голови кашкет.
Вона і далі йшла як одиначка,
І посміхалася комусь або ж собі.
У світі почуттів вона циркачка,
У нашому – всі сили в ній слабкі.
Йшла далі, ставила питання,
Без відповіді лишала певні з них.
Її хода була якесь блукання,
Її саму сприймали просто – псих.
Але одного дня чи може серед ночі,
Йдучи сама, як божа благодать,
Відкрила вперше очі ті жіночі,
Що вміли їй дорогу підказать.
Вона і знову йшла, не зупинялась,
Йшла далі між чужих вагань,
Але тепер по-справжньому сміялась
Від лЮдської душі перевдягань.
І далі йшла, лишаючись чужою
Для тих, хто очі, як і в неї, не здобув,
Проте вона з одним зріднилася душею,
Він що є головним у світі не забув.
І далі йшла, та на шляху їх двоє,
Тюльпаново закоханих людей.
І сила їх звеличувалась втроє,
Ніби від променів бутони орхідей.