Мария

Горда постава, струнка і тендітна,
Тугою й смутком повита,
Тихо стоїть серед парку Марія,
Наша славетна актриса.
Крізь заборони, плітки й пересуди,
Талановито й чудово,
Щиро являла жіночую душу,
Гранила пісню і слово.
Доля її могла б скластись інакше,
Якби трималась Закону:
«Жінка повинна буть ЗА чоловіком,
Йому коритись у всьому!»

Та не підкориш закохане серце,
Душу не втримать за крила…
Вирішила з чоловіком розвестись,
В вирій Любові злетіла.
Віддано, вірно Миколу кохала,
Разом театр піднімали.
Пристрасно, щиро на сцені так грали,
А в житті поруч страждали…

Рідко, насправді, вдається мужчинам
Вірними бути в коханні:
Зрада для них – то «звичайнеє дєло»,
Плоті природне бажання…

А для Марії життя без Любові –
То не життя – існування!..
Все було в неї: і радість, і злети,
Смуток, і біль, і страждання…
Може, тому їй вдалось зрозуміти
Душі жіночі стражденні
Й талановито зіграть, відтворити
В прожитих ролях на сцені.
Справжній Талант розквітає невпинно,
Його й препони гартують.
Болі й страждання очищують серце,
Душу сльозами лікують…

Символом Ніжності і сподівання,
Віри у крашую Долю
В парку стоїть Заньковецька Марія,
Наша українська Зоре!