Пишу листа...

 
  Пишу листа...
  Тремтяче-ніжного - сумного,
  Не електронного - як в юності - простого,
  В клітинку аркуш - смужкою - поля,
  Не забаганка, певно, ностальгія...
  І, ніби то - пишу його не я,
  Із сьогодення - із мого життя,
  На краєчку жіночого буття...

  Пишу листа...
  Це - спомин, чи спокута,
  Це - радість серця?
  Солодка отрута?
  Скоріше, ні... Які гріхи мої?
  Кохання - злочин?
  Тож - не відбулося,
  Чого ж - покарана,
  і слова не знайшлося
  Мені на втіху?
  Так, осінній дощ
  В душі моїй  навіки оселився.
  Листа пишу...
  Читай, моя любове!
  Вже зафарбована на скронях сивина,
  А молодість - бентежная мана
  У серці - сховом - таїна
  Довіку. А життя минає...
  Листа пишу ...І де ж ти, мій поштарю
  Так забарився... навіть і не знаю
  Адреси - міста, вулиці - хіба
  Пізнаю за обличчям? - теж не певна,
  Моє кохання! Все пишу листа,
  Тремтяче-ніжного та знаю... все даремно...


Переклад Валентини Варнавської

Пишу письмо

Пишу письмо...
Щемяще-нежное такое...   
Не электронное – как в юности –  простое.
Лист в клеточку – линейкой там – поля. 
Не блажь, наверно, просто ностальгия...
И, кажется, пишу его не я,
Из маеты сегодняшнего дня – 
На краешке, на грани бытия. 
 
Пишу письмо...
Что это – искус? – не отвечу, право... 
Веленье сердца?
Сладкая отрава?
Скорее, нет...
И в чём мои грехи?
Любовь – запретна?
Всё же – не случилось.
За что ж наказана? –
И слова не судилось
Мне в утешенье?
Но осеннего дождя
Тоска во мне навеки поселилась.

Письмо пишу...
Читай, моя любовь! 
Уже закрашены волос седые нити,
А молодость – непреходящий зов. 
И сердце –
Сокровенности хранитель
Навек. Вот только жизнь – что сон...
Пишу письмо... Ты где, мой почтальон, 
Так задержался... даже и не знаю
Ни города, ни улицы – гадаю:
Узнаю внешне? – помнится неясно...
Моя любовь! Я всё пишу письмо... 
До дрожи нежное, но знаю... всё напрасно...