Вiщування

Серед бескидів  і лісів кремезних,
Течуть річки не названі ніким,
Вони то появляються то щезнуть,
Як на вітру зникає сизий дим.

 Я довго мандрував у тому краї,
Ведмедів бачив, зайців та косуль,
І навіть сіромах натрапив зграю,
 Та не кидав вогнем свинцевих куль.

Шукав я іншу дивну там істоту,
Тому не рушив вічний спокій гір,
Вона, немов людина з крові й плоті,
Та з правіків, чаклунський має зір.

Я мав одне до неї запитання,
Як відшукати дивний водоспад,
В якому змию всі розчарування,
Сумну печаль та болісність утрат.

Я думав  Мавка – дівчина чарівна,
 Все розкладе по пунктам у душі,
Та тільки часом страчене створіння,
Нарешті стрів між лісових кущів.

Ця жінка плакала , безслівним горем,
Немов прийшов її останній день,
І теплими дощами вічні гори,
Співали їй , по дружньому , пісень.

Враз забажалось посміхнутись щиро,
Зігріти словом на коротку мить.
Промовив – « Я до тебе, жінко, з миром,
Скажи мені , що мучить та болить?»

Відповідала Мавка м’яко, тихо,
Спокійним голосом  смерек й беріз,
Немов це не її покрило лихо,
І дивний спокій голос в серце ніс.

« Для чого це тобі, ти маєш щастя,
Тебе кохають , хоч про це мовчать,
А от мені, судилося пропасти,
Вже забуття поставило печать.

Ти не для цього відшукав у лісі,
Мене, тому кажи чого прийшов,
Пусті розмови лиш повітря місять,
Вбивають спілкування до основ.

Твоє дослівно бачу запитання,
Та відповідь загадкою скажу,
Прийде твій час, пройдеш випробування,
І подолаєш болісну межу.

Ти не шукай чарівних водоспадів,
Себе знайди у тій святій душі,
 І навіть в думці не породжуй зраду,
Лиш їй одній, пиши свої вірші».

У млі ранковій Мавка розчинилась,
Немов це все , наснилося мені,
Але з тих пір, одна, для серця мила,
Якій свої присвячую пісні.