Дмитро Славич - Ми летимо. Один над нами Бог

Летим…  Летим! Над  нами  -  только  Бог.
Внизу:  весь  мир  -  моря  и  океаны.
Летать  мы  любим,  только  -  к  боку  бок  -
Полны  любви  и  счастьем  обуяны.

Наш  самолёт  всю  синь  переберёт,
Прокручивая  медленно  планету.
Но  что-то  тут  не  так… Переворот…
И  он  -  в  воде  -  как  будто  канул  в Лету.

Меня  на  остров  бросила  волна.
Лежу  в  песке.  Тепло  и солнце  светит.
Причина  в  чём? -  тревожит  мысль  одна.
Была  гроза?  Попали  в  шквальный  ветер?

В  полубреду,  почти  простив  беду,
Лежу...  Летит  ко  мне  большая  птица.
Гортанный  крик  её  переведу:
Моей  бедой  мечтает  насладиться.

Но  где  же  ты?  Не  вижу  я  тебя…
Как  в  клетке  сердце  бьётся  и  трепещет.
Проходят  дни,  за  осенью  зима…
Тебя  душа  уж  больше  не  отыщет.

Я  голос  не  услышу  больше  твой,
И  глаз  твоих  уже  не  повстречаю…
Осталось  одиночество  -  хоть  вой.
Я  бесконечно  по  тебе  скучаю

В  испуге  просыпаюсь.  Не  в  песках…
И  рядом  -  ты...  Сопишь  себе... Я  -  дома!
К  тебе  прижавшись,  засыпаю снова  -
С  улыбкою  глупейшей  на  устах.


оригинал стихотворения Дмитро Славича:

Ми  летимо.  Один  над  нами  Бог.
Внизу  усе  :  моря  і  океани.
ми  любимо  літати,  тільки  вдвох
такі  щасливі  і  такі  кохані.

І  наш  літак  не  знає  перешкод
повільно  облітаючи  планету.
Та  щось  пішло  не  так.  Переворот.
і  впав  у  воду  він,  немовби  канув  в  Лету.

Мене  на  острів  хвиля  викида.
Лежу  в  піску,  бажаючи  спочити.
І  думаю  :  у  чім  була  біда?
Гроза  з  небес?  чи  може  сильний  вітер?

Та  ці  думки  тривали  лише  мить.
Одна  лишь  мить  -  і  я  біжу  у  воду.
Над  головою  гордий  птах  кричить,
з  моїх  страждань  смакує  насолоду.

Але  ти  де?  тебе  ніде  нема…
І  дико  серце  в  грудях  трепетає.
Йде  день  за  днем,  за  осінню  зима.
Тебе  ніколи  я  не  відшукаю.

Ніколи  не  побачу  цих  очей
і  твого  голосу  я  більше  не  почую…
Самотніх  тисячі  залишаться  ночей.
Безмежно  за  тобою  я  сумую.

Та  раптом  прокидаюсь  не  в  пісках,
а  в  себе  вдома...поруч  із  тобою,
тебе  обнявши,  засинаю  знову
і  посмішка  з’явилась  на  вустах.

Папка 23 - стихотворение 105