Славич - Як набридло менi бути тiнню твого iснуван

Как  обрыдло  мне  быть  тенью
               твоего  существованья.
Запасным  аэродромом,
               закисающим  в  простое,
Быть  и  тем,  кто  перетерпит
                от  любви  все  испытанья,
И  тебя  легко  поднимет
                на  бескрайние  просторы.

Как  обрыдло  мне  быть  вещью
               в  самой  дальней  из  шкатулок,
Что  берут  без  разрешенья
                в  час  печали,  в  грустный   час, -
Быть  жилеткой  утешенья
                и  платочком  в  дни  прогулок,
Понимая  очень  ясно,
                что  прогнил  любви  каркас.

Нет  уже  прощаний,  но
                нет  давно  и  расставаний.
Я  -  как  звёздочка  на  небе,
                как  за  печью  паутина.
Приходя,  уйдёшь  легко,
                погрузив  меня  в  страданья.
Там  в  краях  чужих  в  метели
                ждёт  тебя  другой  мужчина.

Всё  надорвано  давно:
               но  я  знаю,  вновь  вернёшься,
И  сквозь  слёзы  ночью  снова
               будешь  нежна  и  тепла  ты.
Скажешь:  «Он  обманщик…» -  но
                снова  кровью  поклянёшься,
Что  сбегать  уже  не  будешь  и
                залечишь  боль  утраты.

Ты  сбежишь  опять,  родная.
                А  я  стану  настоящим.
Всё!  Достиг  уже  я  края.
                Но  мой  ум  и  свет  обрящет:
Я  сожгу  аэродром  тот,
                Не  верну  себя  в  тот  ящик.
Но  растоптанное  сердце 
                не  залечится,  завянет.


оригинал стихотворения Дмитро Славича:

Як  набридло  мені  бути  тінню  твого  існування,
запасним  аеропортом,  що  десь  одиноко  стоїть,
бути  тим,  хто  знесе  всі  образи  і  муки  кохання
і  тебе  віднесе  у  безмежну  небесну  блакить.

Як  набридло  мені  бути  річчю  в  далекій  шухляді,
і  потрібним  лише,  як  наступить  самотності  час,
хто  утішить  тебе,  витре  сльози  і  тихо  розрадить,
а  в  думках  розуміє  -  давно  похитнувся  каркас.

Вже  немає  прощань,  бо  немає  давно  розставання,
мене  мовби  нема,  ніби  я  у  кутку  павутина,
ти  приходиш  і  йдеш,  залишивши  по  собі  страждання,
десь  в  далеких  краях  тебе  знову  чекає  мужчина.

Все  набридло  мені,  бо  я  знаю,  що  ти  повернешся,
і  крізь  сльози  в  очах  знову  будеш  розраду  шукати,
скажеш  -  "він  обдурив"  і  вже  вкотре  мені  поклянешся,
що  ніколи  не  будеш  від  мене  нікуди  втікати.

Та  ти  знову  втечеш.  Але  знаєш,  це  навіть  на  краще.
Все!  Набридло  і  край.  Я  нарешті  стаю  розумнішим.
Я  спалю  аеродром,  не  повернусь  до  тебе  нізащо,
бо  розтоптане  серце  уже  не  загоїться  більше.

Папка 23 - стихотворение 110