Дмитро Славич - Вiршi не йдуть, а прозу хоч щодня

Стихи  ушли,  а  прозе  я  не  рад.
Слова  мои,  что  сделали  со  мною?
Пишу  слова  почти  что  наугад,
Совсем  переставая  быть  собою.

Прожжённый  циник  -  вот  моя  беда, -
Но  не  могу  чужим  жить  на  потребу,
Редеет  дней  остатных  череда,
Не  верю,  что  достану  звёзды  с  неба.

Пишу  стихи,  а  что  же  там  вдали?
Из  слов  набор:  мечты,  исповедания  -
Не  верю  в  это,  для  чего  они:
А  нет  меня  -  и  где  мои  страдания?

Спокоен  монотонен  ход  времён.
Сижу  пишу.  А  вот  о  чём  -  не  знаю.
Про  боль любви,  про  «нас»  -  но  без  имён.
Что  за  слова?  В  любви  не  обитаю.

Прожжённый  циник  -  вот  моя  беда.
Но  я  пишу  -  зачем?  -  другие  люди
Не  проживут  остаток  дней  тогда
С  мечтой  сбежать  куда-нибудь  от  скуки.



оригинал стихотворения Дмитро Славича:

Вірші не йдуть, а прозу хоч щодня,
незрозуміле коїться зі мною,
пишу що-небудь, ніби навмання,
вже геть не залишаючись собою.

Відвертий цинік - це моя біда,
ніколи і нікому я не треба,
стає тонким черговий календар,
вбиваючи слабку надію в себе.

Я пишу вірш. а що це взагалі?
Якісь слова про мрії, сподівання -
я в це не вірю, нащо це мені?
Нема мене - немає і страждання.

Спокійно, монотонно плине час,
я щось пишу, ну а про що - не знаю:
про біль кохання, про якихось "нас".
Що за слова? Я ж зовсім не кохаю.

Відвертий цинік - це моя біда,
та все ж пишу - нехай хоч інші люди
не проживуть черговий календар
із мрією втекти собі в нікуди.

Папка 23 - стихотворение 114