Навздогiн

В місті N настає звичайний холодний вечір
В місті N – пироги і глінтвейн, й ароматна кава.
Холод довгими пальцями гладить тендітні плечі,
Місто ніби гаптоване кОліями трамваїв.

Десь за рогом завмерли закохані: час додому.
Ліхтарі делікатно ховають жовтющі очі…
Ліхтарям довіряти можна: вони нікому
Не розкажуть про те, що казав він тієї ночі.

В місті N – міріади сухого пожовклого листя,
Відчайдушно тремтячого в лапах осіннього вітру,
Що плете з нього шарф, наче в Бендера – авантюриста,
Що штовхає кудись у провулки, всміхаючись хитро.

Певно, знає, що я _ втрачаю останні сили,
В павутинні вузьких перехресть все шукаю марно
Ті жебрацькі і трохи обшарпані білі крила,
Ті, у келиху зібрані, темні дощОві хмари.

Що у горлі застрягло сліпе невимовне щастя,
Що від спогадів світ розірвався на мізансцени,
Де червоною ниткою зв’язані наші зап’ястя,
А в моєму волоссі тріпочуть квітки цикламену.

В мене осінь стріляє. Навпомацки та непевно,
Й пробиває у грудях дірку аж до Венери.
Я зшиваю її нитками з кропиви. Даремно.
Звідти рвуться на волю привиди та химери.

Я жену їх по вулицях, боса, в строкатій сукні,
Продираючись поглядом через терня – обличчя,
І впізнати не можу – це так невимовно сумно…
І мовчу, задихаючись. Знаєш, я рідко кличу.

Раптом привиди зникли і небо безмежно синє
Загриміло, немовби розбилось, немов з гармати,
Й увесь світ розчинився в прямій і далекій спині,
І, здається, її ніколи не наздогнати.

Ген, назустріч пливуть і пливуть диваки перехожі,
А з моїх очей тануча крига скло вимиває…
Я дивлюся на тебе і… ТАК відпустити не можу,
Що, ще трохи – і поглядом просто таки зламаю.

Я свій голос ледь-ледь впізнаю, він мов вийшов із коми,
І синиці в грудях безсилим сміттям похилились.
- Перепрошую, пане, здається, ми з Вами знайомі?
- Та нічого, шановна, напевно ви помилились.

28.05.13. L.T