Янгол та художник

Я вигадав тебе для себе,
Ти є примара, не існуєш,
Так,ти прийшла в мою оселю,
Але талан мій не цінуєш.

Ти розриваєш моє серце,
Ти муза, ти моя уява.
Ти біль, ти страх, до пекла дверця,
Ти те, що робить мене п”яним!

Кричав художник, старий й сивий,
Життя він більш за все боявся,
Картини він писав красиві,
 Але із щастям не зостався.

Він лаявся, кричав на неї,
Але вона його кохала.
Він був для неї той, єдиний,
А він вважав: «Вона – уява».

Він говорив, вона стояла,
Як янгол, так була прекрасна.
Вона увесь цей час мовчала
І тихо плакала – напрасно.

А він благав: «Не мучай, зникни!
Я знаю, ти мене не любиш.
Мені так дивно, і  так прикро,
Я розумію, мене згубиш!»

Вона відкрила сині очі,
А в них були криштальні сльози:
«Я все зроблю, як ти так хочеш!
Якщо вважаєш, що серйозно!»

Дістала з шафи білі крила,
І зникла, ніби й не з'являлась.
А його біль і злість накрила,
Це відчуття коханням звалось.

Художник вмер, роки летіли,
Вона сидить і тихо плаче.
А на стіні висить картина –
Відчинене вікно, і біль незряча…




Не судите строго, написано мною в 12 лет=)