Спогади про маму

         Пам’яті моєї матері, Оксани Федорівни, присвячую
 
 
Тії  спогади  ранять  душу,
Чи то  є  там  моя   вина ?
Ще така  молода  матуся -
А на  скронях уже  сивина!

Пам’ятаю  засмучені    очі,
Та  хустиноньку  навпіл  чола.
Тяжку  працю  від ранку до ночі,
І  стежину до  ферми  з  села.
 
Осінь  спокій  в саду ламає,
Cтука   гілкою    по  вікні…
Розкажи  про війну ще, мамо,
Розкажи про концтабір  мені.

Сину, боляче   все  згадати,
Мої  спогади -  то  не  сни.
Рання юність   моя   розп’ята,
На лихих перехрестях  війни.

Смерть сумну вкарбувала дату,
Щирим подивом  на лиці,
Зовсім юного ще  солдата,
Що затис  колосок  в  руці.

Десь устиг  підібрати в полі,
Тільки з’їсти  уже  не  зміг.
Чужі  кулі  мітили   долі,
Роздаючи  біду на  всіх.

Навкруги  засіріли   люди,
Різка мова,  незвична, чужа.
Заніміли ми : що ж то буде?
І  життя,  як  по  лезу  ножа.

Потім  станція ,  ешелони,
Живі стіни  жіночих  лав.
Гамір, плач  та отим  прокльони,
Хто  в  Німеччину  нас послав.

          ***
Паровозні гудки засурмили.
Час чеканить  колесний  стук.
За віконцем пейзажі немилі,
Та чекає уже Равенсбрюк.

Між  бараками сірі хмари.
Кулемети,  прожектори.
Ні імен, ні облич – примари,
Тільки вінкелі та номери.

Заюрмилися голі й босі.
Урожаєм жіночих нив,
Шелестіли  відтяті  коси…
Навіть моторошно  від  тих  жнив.

Під  ногами  тануть крижини,
Вітер  гріється між  голих  тіл.
Стислі губи лічать хвилини.
Душу ранить  приниження  біль.

Потім праця,  неначе вічність,
Чотирнадцять  годин підряд.
Тихо зашморгом душить відчай:
Чи то буде  дорога  назад?

Тіло звикло уже до  нагайки. 
Полосаті,  як  день   і ніч.
Шнелле, шнелле,  арбайтен, арбайтен.
Захворів,  постарів – у  піч.

З тих печалей роки сплелися,
Не  один і не  два, а  три.
Травень щастям на нас  розлився, 
Як відкрилися табори.