Захар - Шакро

Посвящается  герою  Советского  Союза  лётчику 
Захарию  Хиталишвили,  который  воевал  в 
Великой  Отечественной  войне  в   небе  Украины.
А  также  всем  лётчикам – ветеранам  войны.

Кривавий  бій  в  повітрі,
На  зграю  месершмітів
Літак  наш  на  армаду  нападав.
Він,  наче  сокіл  в  небі
Розраїв  кулеметом
Цю  бомбовозну  рать
І  голосно  співав.

Співав  про  край  свій  рідний,
Про  небо,  гори  й  ріки,
Про  Грузію  славетну  все  співав.
А  сам  між  ворогами,
Як  блискавка  у  хмарах:
«Шакро  хаерші!»* -
Дзвінко  проспівав.

Ї  раптом  вибух!  Спалах!
Вогонь  в  очах!
Але  стріляв!
Стріляв  по  месершмітах!
І  падали  вони,
Димились  до  землі
І  кляв  він  ворогів:
«Ух,  шені  деда!»*-
Ярим  криком.

А  на  землі,  у  полі
Жінки  згрібали  сіно,
Дивились  в  небо
І  молились  слізно
За  вдачу  соколину,
За  дух  його  орлиний,
Синочком  рідним
Називали  ніжно.

Вже  полу непритомним
Парашут  розкрив  він,
Палаючий  літак
До  низу  нісся,
Ще  бачив,  як  фашистські
Літаки  горіли…
І  падав…
Падав  в  темряву  безвістя.

І  впав  герой  у  поле
Кривавим,  непритомним,
У  кожну  мить
З’явитись  мали  німці.
В  шаленій,  мертвій  тиші
Серця  набатом  повним 
Відстуківали  ці  хвилини  грізні.

Без  голосіння,  мовчки
Його  накрили  сіном,
В  село  таємно
До  хатини  перевезли.
А  німці  все  шукали,
Копи  перевертали.
Нема  пілота!
Наче  вітром  знесло!

Як  навіжені  німці
Ї  поліцаї  кляті
По  всіх  хатах
Пілота  все  шукали.
А  сила  материнська
Цю  тайну  зберігала.
В  таємність  цю
Нікого  не  пускала.

Пеклась  і  лікувала,
І  називала  сином
Пілота  українська  мати.
Прийшлось  у  другу  хату
Його  переховати,
Бо  німці  йшли  по  сліду
У  село  шукати.

І  друга  жінка – мати
Збирає  різні  трави,
Настої  варить
І  лікує  рани.
Але  і  в  третю  хату
Швиденько  переправлять,
Казали  німці
За  пілота,  ще  ціну  набавлять.

                11

А  в  третій  хаті  дівчина  Наталка
Пеклась  за  ним
І  покохала  палко.
Чарівним  зіллячком
Всі  рани  промивала,
Очей  закоханих
Від  нього  не  спускала.

Застогне…  вона  тут,
Напій  подасть  із  трав.
Легенько  доторкнувшись
З  обличчя  піт  зітре.
«А  звати,  як  тебе?»  -
У  відповідь:  «Захар,
Шен  генацвале,  а  тебе?»

«Мене  Наталка»,-
Прошепотіла  тихо.
«Наталочка,» -
За  нею  тихо  повторив
І  застогнав  розпачливо  і  палко:
«Як  би  побачити,
Як  би  мені  той  зір!»

Так  час  минав, 
Загоювались  рани,
Але  в  очах
Лишалась  темнота.
Ходив  з  підтримкою  по  хаті,
Безсила  плакала  душа.
               
Пригадував,               
В  дитинстві  хлопчиком               
Тікав  у  гори,               
І  ліз  на  саму  височінь.               
Там  зачаровано               
Дивився  в  небо,
Спостерігаючи  паруючих  орлів.

З  дитинства  літаками  марив,
За  кроком  крок
До  неба  йшов,
І  мрія  понесла
У  небо  чисте,
У  небі  долю  він  знайшов.

Не  спав,
Все  думав,
Він  сліпий!!!
У  вічнім  мороці,  як  жити?
І  в  небо  він  не  полетить?!
І  ворогів  не  буде  бити?!!

Від  ярості  зубами  скреготав:
А  треба  чи  йому  так  жити?!
«Треба,  мій  Захаре,  так!
Орлом,  ще  будеш  ти  летіти!
Я  знаю  трави  для  очей, -
Наталка  тихо  шепотіла, -
Я  їх  знайду,  мені  повір,
Розправиш  в  небі  свої  крила.»               

Наталчин  голос
Заколисував  крізь  сон,
Своїм  серцем  прийняла
Його  страждання,
На  вухо  шепотіла 
Знов  і  знов:
Вона  знайде  це  зілля
Богом  дане! 

Наталка  добре  трави  знала,
Ходила  ранком
В  поле,  в  ліс.
Знайшла  травичку,
Що  шукала,
Над  зіллям  чарувала  цілу  ніч.

Ще  до  війни  медицину  вивчала,
Прийшов  до  неї
Відповідний  час.
Закапувала   очі
І  примочки  клала,
З  молитвою  до  Бога  на  устах.

З  налією  на  вдачу
Дні  летіли,
Розказувала  казки  давнини,
Народні  всі  пісні
Переспівала,
Втішала,  як  могла
Захара  у  ці  дні.

І  час  настав!
«О  Гмерто!*
Бачу  світло!
Наталочка,
Кохана  ти  моя! –
В  обійми  міцно
Пригорнув  Наталку,-
Моя!  На  все  життя  моя!»

Перед  Наталкою
Упав  він  на  коліна,
Простягши  руки
Слізно  умовляв:
«Ламазо,*  моя  ти  наречена,
Я  повернусь  до  тебе,
Коли  закінчиться  війна.»

Наталка  плакала  від  щастя,
Що  повернувся  в  нього  зір,
Чорняву голову  ласкала:
«Не  забудь,  Захаре,
В  Михайлівці  твій  дім».

Захар  поглянув  на  подвір’я,
Побачив  яблуню,  зрадів,
Червоні  яблука  чарівні:
«Немов  у  казці,» - шепотів.

                111

Вже  осінь.
Дві  матері  благословили  сина.
Наталка  проводжала  за  село.
Розтанув  він  у  дощовинній  млозі,
Війна  до  себе  кликала  його.

Неначе  всі  святі
Захара  зберігали,
Він  йшов
На  голос  вибухів  війни.
Туман  і  дощ
Від  ворога  ховали,
Як  добирався
До  своїх  в  ті  дні.

Таки  дійшов!
Такий  сюрприз  в  частині!
Вважали  мертвим,
Плакали  за  ним.
А  він,  чортяка,
З  пекла  тай  на  іменини,
Подарували  з  Грузії  їм  літаки!

Захар  був  ас  у  небі,
Це  знали  всі,
Це  знали  й  вороги.
Як  тільки  він
З’являвся  в  небі:
«Шакро  хаерші!»* -
Тікали  німці  до  землі
               
Але  не  всім  щастило
Вирватись  від  нього,
Наздоганяючи  стріляв,
Збивав  їм  хвіст,
І  ворог  падав
Виючи  скажено,
За  ними  тягся  чорний  слід.

Від  куль  Захар
Став  невразливим
Молитвою  всіх  матерів.
Такого  страху
Наганяв  на  німців –
Михайлівка  у  ворогів.

У  небо  виліт,
Для  нього  свято.
У  серці -  його  Наталка  з  ним.
Більш  сотні  збив
Він  кляту  силу,
Три  літака  своїх  згубив.

З  Захаром  йшла
Велика  вдача,
Не  знав  поразок
До  кінця  війни.
Захар! –Це  наш  орел
З  Кавказу!
Героя  дали  у  Кремлі!

Закінчив  він  війну  в  Берліні,
Дні  Перемоги  у  Москві,
І  зустріч  на  Кавказі
У  своїй  родині,
Щаслива  мати  разом  з  ним.


                4
,
А  серце  рветься  в  Україну
Свою  Наталочку  знайти,
В  Михайлівку  душею  лине,
Але  в  Михайлівку,  яку?
Михайлівок  по  всій  Вкраїні
З  півсотні  сел.,  а  може  й  більш.
Михайлівку  шукав  в  надії
Знайти  в  подвір’ї  яблуневий  цвіт.

Стогнало    серце  за  Наталку,
Відчай  Захара
Слів  тих  не  знайти.
Короткі  відпустки  летіли  марно,
Надовго  вилітав
В  чужі  краї.

І  тільки  через
Двадцять  років
Захар  Михайлівку  знайшов.
Впізнав  подвір’я
Коло  хати,
Чекала  яблуня  його!

У  білу  хату  запросили
Побачив  на  стіні  її  портрет!
Наталочка  неначе  говорила:
«Як  ти  живеш?
Мій  перший,
Милий  пацієнт.»

Захар  весь  затремтів,
Холонуло  у  грудях,
В  очах  питання,
Сльози  й  біль.
Невже  Наталочка
Не  дожила  до  свята,
До  свята  Перемоги  на  землі!?

Мов  луна  у  відповідь
Почув  він:
«До  свята  Перемоги  не  змогла,
В  Германію  дівчат
Всіх  відправляли,
Загинула  в  концтаборі  вона.»

Захар  заплакав  гірко  й  страшно,
Портрет  Наталчин  обіймав:
«Моя  любов,  моя  Наталка,
Моя  душа»,  - все  промовляв.
 «Спасла  життя,  подарувала  небо!
Всі  радощі  на  цій  землі!
Але  навік  забрала  серце…
У  серці  до  кінця  належиш  ти  мені!»

Відзняв  портрет   її  для  себе,
А  в  дома  свій  до  неї  приладнав.
Тепер  у  парі  на  портреті,
Її  любив,  її  кохав. 
Сім’я  мирилась  з  цим   коханням
І  поважали  цю  любов,
Заповіт  його  прохання –
Не  розлучать  портрет  обох.

Михайлівку  на  Україні
Захар  частенько  навіщав.
Допомагав  усій  родині  -
Колгосп  міліонером  став.

Заповідав  своїм  нащадкам:
«Михайлівку  не  забувати!»
Онук  маленький
З  літаками  грає:
«Шакро  хаерші!*
Я  теж  буду  літати!»

P/S/
Вклоняюсь  низько
Пам’яті  Наталки  і  Захару,
Чарівній  їх  любові  на  землі,
Що  народилась  у  страшну  годину,
У  пеклі,  у  жорстокий  час  війни.

                ***

                Січень – 2006рік
               
* Шакро  хаерші   -  Захар  у  небі
*  Шені  деда        -    твою  мать
*  Шен  генацвалє -  дорогесенька
*  Ламазо              -    красуня