я якось ранiше не бачила...

Знаєш, я якось раніше не бачила.
Може й бачила та точно не помічала.
Я б ніколи в житті собі цих помилок не пробачила,
Я б себе цим тавром і під кулею не відмічала.
Знаєш, я якось раніше зовсім не бачила.
Може й бачила, та розуміти - оце вже не хтіла.
Я б може й раніше в собі цей відтінок відзначила,
Та сонце все якось на мене відблиски кидало невміло.

Знаєш, я - цуценя в цьому дикому людному натовпі,
Одичавіла, змовкла і стала якась навіжена.
Все біжу, попри все ще ні разу не падала.
Може й справді я кимось вгорі бережена...

Знаєш, ти говорив мені щось про обіцянки,
Про цяцьки, що дарують дівкам, щоб вони не кидалися.
Щоб прощення просити не треба було - їдуть з квітами,
А мені б кілька слів, щоб до серця, крізь тіло торкалися.
Знаєш, ти говорив так багато, розмашисто й голосно.
І здається ж, пліснявіє тільки батон,
Та думки твої прісні, усі балачки, наче з голоду,
Віє кислим від говору. Весь монолог - моветон.

Знаєш, я ж тебе певне давно вже пробачила.
Я давно не серджусь за криве і болюче слівце.
Може я б вже й давно в собі це потьмяніння відзначила,
Та раніше мій блиск берегло на правиці кільце.